Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

От лайно... Чувирло, сядь прямо, не завалюйся на ліжко. Ти вже тут скільки, хвилин десять? Заснув, чи що? Я так теж уже робив: хапав голову руками, ліктями впирався в коліна, хоча зазвичай я не спав, а мандрував під кайфом. Навіть не знаю, що робити. Ось зараз візьму — і перевернуся.

Що гіршого може статися? Він трішки запанікує, а потім вирішить, що я все ще сплю. Це ж природно — повернутися вві сні; він може вважати дивним саме те, що я не ворушуся. Хіба ні? Я хочу побачити його довбане лице. Він потирає собі потилицю (лисий, я тепер бачу), а його руки — червонаво-брунатні. Може, це приплив крові? Перевернуся і штовхну його в спину. Так, саме так і зроблю.

Ні. Дідько, я ж лише хочу встати у своєму довбаному готельному номері й замовити чашку гівняної кави, — бо в цьому дешевому готелі вважають американців такими тупими, що вони навіть не знаються на смаку справжньої кави, і це недалеко від правди, якщо постійно випивати їхню оту бурду до останньої краплі; але я все одно її питиму, бо треба ж чимось зайняти рота, поки розшифровуватиму плівку з учорашнього дня, на якій може й не виявитися нічого цікавого та більш «смачного».

А потім я візьму рюкзак, натягну джинси, стрибну в автобус і гляну на людей, які дружно подумають: «Ого, з нами їде білий мен». Тільки вони подумають це дещо іншими словами, та я не лізтиму не у свої справи, і вийду на зупинці перед «Ґлінером», і поговорю з Біллом Білсоном, хоча він і довбана маріонетка ЛПЯ та американського уряду, яка постійно годує побрехеньками отого нишпорку з «Нью-Йорк таймсу». Хоча, по суті, Білл хороший хлоп, завжди готовий видати кілька непевних цитат; я ж лише хочу запитати його, чи Джосі Вейлз пригадував той день, коли стріляли в Співака (хоча, зрозуміло, то була справжня трагедія), і як він міг розповідати, що в Співака поцілили саме в момент, коли він передавав своєму менеджеру скибочку грейпфрута, — адже цей дрібний фактик не знав ніхто, крім самого Співака, його менеджера і мене, бо я був єдиним, із ким вони про це говорили.

Тобто, це вже не бозна який секрет, але — саме та деталь, що виринає лише після тривалої кропіткої праці, коли врешті вдається заручитися довірою того, в кого береш інтерв’ю, і розв’язати йому язика.

Зрозуміло, про грейпфрут я не заїкатимуся, скажу лише, що цей дон знає аж надто унікальні подробиці того замаху, який, до речі, мені заборонено називати «замахом». Коли я спитав Співака, хто його намагався вбити, він подивився на мене з усмішкою і сказав, що це велика таємниця. Я не згадував цього в розмові з Джосі Вейлзом — бо коли я востаннє дивився в дзеркало, в мене на лобі напису «ПІДАР-САМОВБИВЦЯ» не було.

От лайно, ніяк не можу привести думки до ладу. Усе було не так. Тобто, цього ще не сталося, бо я все ще на межі Восьми Провулків — і шукаю Шоту Шерифа, а не Джосі Вейлза. Якого дідька я згадав Джосі Вейлза? Він навіть не з тих, чиє ім’я спадає на думку, і готовий піти в заклад, що це його самого більш ніж влаштовує. Джосі Вейлз — це Копенгаген. Алексе Пірсе, це було потім. Те, що ти дізнався у Восьми Провулках, спрямувало тебе в Копенгаген, — щоб усе прояснити до кінця. Але спочатку я побував у Восьми Провулках. А був я там для того, щоб зустрітися з Шотою Шерифом. Хотів дізнатися, чи діє, як і раніше, мирний договір — після отих убивств на Орандж-стриті та Печон-стриті минулого тижня, де, через подружку, хлоп від ЛПЯ зарізав хлопа від ННП. І після того останнього з’ясування стосунків із поліцією — через те, що хлопці в чорно-червоному знайшли схрон зі зброєю та боєприпасами, та такий, яким не могла б похвалитися навіть Національна гвардія США.

Звісно ж, запитати про таке прямо я не міг. Після зустрічі з «вітальним комітетом» Восьми Провулків, який виклав мені досьє на Приста, я несподівано побачив його самого — під вуличним ліхтарем, де він чекав на мене. Принаймні він так і сказав: «Братане, я давненько вже тебе дожидаюся». Зв’язок у гето старіший, але більш передовий за телефон. Прист зручно вмостився на сталевому барному стільці зі справжнього бару, за тридцять футів від рогу, з-за якого вигулькнув я. Він повагом курив сигарету, посмоктував «Гайнекен» і стежив за партією гри в доміно. Мав вигляд чоловіка, до якого запросто можна підійти зі словами: «Слухай, чуване, а де знайти такого собі Шоту Шерифа?»

— У такому місці аж ніяк не сподіваєшся побачити блискучий барний стілець.

— Або друге пришестя Ісуса. З диктофоном.

— Я вже не раз це чув.

— Що саме?

— Неважливо.

Він теж знає, що я прийшов поговорити про мирний договір. Виявляється, їх із Папою Ло одночасно посадили — якраз тоді, коли бандити вчинили напад на Співака, — і, як будь-яка група розсудливих людей, що опинилися в одному місці, вони почали тлумачити те, що відбувалося. Потім, як відомо, виник мирний договір, про який навіть співак Джейкоб Міллер написав пісню (не те, щоб супер, але згодиться), а згодом повернувся Співак — закріпити ту угоду ще одним концертом. Я хотів дізнатися, що ж насправді підвело договір до межі зриву і чи поставлено хрест на його майбутньому. Я запитав Приста про ніч напередодні, як армійці перестріляли хлопців у Ґрін-Беї, що призвело до першої тріщини в мирному договорі. Чи чув він про Джуніора Соула? Складно повірити в існування кілера з ім’ям, яке більше пасує співакові в стилі ду-воп[351], — але якщо такий реально існує, то Шота Шериф, імовірно, про нього чув. Адже він теж, певною мірою, причетний до укладання тієї угоди про замирення.

— Ні, чуваче, я не чув про такого... А він хіба не від ЛПЯ?

— Кажуть, що Джуніор Соул був головорізом від нацпатів.

— Головорізом?

— Химерною особою.

— Химерною?

— Забудь.