Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

найдорожчим. Але Бекира вразило інше — маленька деталь, якої не було на його

фото і яка збереглася на агітці. Він знову потребував відповідей. І найприкріше, що мусив їх шукати в Саші Бідного. Бекир затиснув аркуш у кулаці й підійшов

до гурту. Кілька секунд простояв непоміченим, вдихаючи запах диму та вечері, і

нарешті запитав:

— Сашо, ти пам’ятаєш, як уперше зустрів Ма?

— Дивне запитання. Хіба ти не знаєш? Я знайшов її в Дешті. Це було за

місяць до твого народження. Хіба мати не казала, коли ти народився? — удавано

засміявся акинджий, немов прагнув розігнати гнітючу тишу.

— Може, з нею був якийсь чоловік чи вона про когось розказувала?

— Про що ти, Бекире? — занепокоєно запитала Чорна Корова.

— До чого ти це? — Ніязі аж підвівся.

— До того, що мені всі брешуть, — майже виплюнув в обличчя

хлопчикові-лисеняті Бекир і розвернувся до Чорної Корови. Здавалося, що під

ним відкрилася нора ракоскорпа. Пісок утікав з-під ніг. Бекир втрачав опору, на

якій був збудований його світ. — Марко Дорош не міг бути моїм батьком. Вона

казала, що він водив гуманітарні конвої і його забрала буря. Але це неправда, він

зник тут, у Шейх-Елі.

Він показав Саші Бідному світлину, заповнену невеликими портретними

фото. Загальний підпис свідчив, що ці Старші Браті загинули в Шейх-Елі в

результаті Спалахів.

— Звідки ти знаєш, що тут твій батько? Ти ж його ніколи не бачив, —

хмикнув Саша Бідний і повернув йому папірець. Бекир підійшов до Чорної

Корови.

— Ну а ти ж упізнаєш?

Дівчинка уважно роздивилася кожне зображення, навіть провела по них

пальцем, наче дотик міг підказати правильну відповідь, а потім указала на фото

темноволосого чоловіка з розкосими очима.

— Ні, не вгадала! — майже викрикнув Бекир.

— Вибач, я пам’ятаю його лише засоленим, дуже зміненим, — винувато

сказала дівчинка.

— Ось. — Бекир заліз до нагрудної кишені й витяг складений папірець.

Такий маленький, що міг уміститися в тумарі Чорної Корови. Фото в Бекирових

руках було вирізане з такої ж агітки. Тільки належало не тому, на кого вказала

Чорна Корова, а сусідньому чоловікові. Він був світлошкірим, із грубими, наче

різьбленими рисами. — Це фото я таємно витяг у Ма. Вона все життя його від

мене ховала. Бачиш, цей чоловік є й на агітці. Якщо це Марко Дорош, то він

помер у Шейх-Елі відразу після Спалахів, а отже, за рік до мого народження. Ма

казала, що він мій батько. І вона брехала.

— Жінки, — тільки й кинув Саша Бідний. — Хай би хто був твоїм батьком, вона твоя Ма. Я бачив живіт. Азіз-баба витяг тебе з нього, пташко. Вона мати, вона здатна народжувати. І робитиме це.

Акинджий зробив непристойний жест — і бараком прокотився регіт. У

відповідь Бекир зневажливо плюнув під ноги Саші Бідного. Раніше за цей жест

йому б влетіло нагайкою, але зараз у спину пролунали лише кілька масних

жартів та новий вибух нервового, злого реготу. Акинджиї очікували, що завтра

все закінчиться і вони зможуть забратися з цього проклятого місця. Для них він

був лише жертовним ягням.

Діти забилися в куток. Чорна Корова обійняла Бекира за плечі. Він був

такий знесилений відкриттями, що навіть не пручався.

— Саша має рацію, — сказав Ніязі. — Тебе народила Ма. Це ж

найважливіше? Дід багато разів розказував, як це сталося.

— Твій дід — таке ж брехло, як і Ма, — гірко зітхнув Бекир і простягнув

хлопчикові-лисенятку агітку з доктором Зоргом.

Ніязі на неї ледь глянув. У його обличчі щось змінилося. Очі

перетворилися на темні непроникні намистинки. Бекир потягнув друга за руку.

— Ти її вже бачив?

Хлопчик-лисеня сіпнув лапою за вухом, наче його вкусила блоха. На

мордочці відобразилася буря почуттів.

— І там, у Каре-Тобе, ти все заперечував? — не вгавав Бекир.

— Ти не розумієш, — слабко застогнав Ніязі.

— Ні, чого ж? Нарешті розумію. Азіз-баба не просто так тебе зі мною

відправив?

— Я нічого не знаю, ясно? Він просто сказав: — «Іди з ним».

— І все? — На скроні в Бекира напнулася жилка.

Ніязі облизав тонкі майже чорні губи й з мукою подивився на Бекира.

— І будь моїми очима. От що він сказав. Ми підтримували зв’язок, як

жінки в колі Діви. Але це було до спуску в Кара-Тобе. Після того він не

з’являвся.

Ніязі обхопив носа лапками й заплакав. Бекир похитав головою й відійшов

у протилежний бік барака. Чорна Корова обережно погладила голову хлопчика-лисеняти й пішла за Бекиром.

***

Бекир прокинувся від страшного галасу й спершу подумав, що їх атакують.

Лише за мить він зрозумів, що це гімн Двобогу лунає з Матері Вітрів. Саші

Бідного в бараку не було, тож перемовини з Белокуном уже почалися. Бекир

згадав, як Чорна Корова перед тим, як заснути, запитала, чи має він план. У її

голосі не було сумнівів, просто сонна цікавість, прохання поділитися, щоб і вона

була готова діяти.

— Де Чорна Корова та Ніязі? — запитав він в акинджиїв. Шейтан забивав

люльку, Джин відняв голову від казана й показав на двері.

Бекир попив води, вийшов на поріг і зіщулився від яскравого світла. У

носа вдарив сморід від отруйних боліт і ледь помітне пряне й таке знайоме

дихання чистого Дешту. Він проспав довше, ніж годиться. Нічні хвилювання

наче вицвіли під дією сонця. Його мучило сумління через те, як він повівся з

Ніязі. Що той міг удіяти? Азіз-баба був його дідом, усе життя вчив коритися.

Ніязі мусив виконати наказ Азіза-баби.

Бекир знайшов