Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

учив Чорну Корову грати в тогуз коргоол. Якщо судити з обличчя дівчинки, наука не йшла.

— Ти маєш рахувати. — Бекир сів поряд. — У кожного гравця по дев’ять

когоолів у дев’яти лунках. Ти залишаєш один, а решту вісім проти годинникової

стрілки розкладаєш по одному в наступні лунки. Якщо останній коргоол ти

кладеш у лунку й там виходить парна кількість коргоолів, ти забираєш їх усі.

Перемагає той, у кого виявиться більше коргоолів.

— Ця гра добре вчить арифметики. Так казав… — Ніязі затнувся. А Бекир

згадав, що Азіз-баба задавав їм цю гру як урок.

— Я знаю, що дід не хотів нам поганого. Він міг сто разів здати мене

Старшим Братам. І може, якби він не загинув під час бурі, ми б тут не опинилися, а були б десь у безпеці.

Бекир подивився на Матір Вітрів, що зависла в повітрі. У яскравому

денному світлі він міг роздивитися завмерлі двигуни, деталі обшивки й навіть

ілюмінатори. Від Станції тягнувся товстий трос, який з’єднував її з маленькою

спорудою на землі. Це була стикувальна кабіна, як пояснили акинджиї. Саме там

Саша Бідний мав озвучити свої умови Гавену Белокуну.

— Давно його немає, — простежив за його поглядом Ніязі. — Може, щось

пішло не так? — У голосі хлопчика-лисеняти чулася надія.

Бекир невесело посміхнувся. Чорна Корова виглядала розчарованою.

— Ніяк не можу зрозуміти. У кожного в лунці по дев’ять коргоолів, і якщо

я піду першою, то мій камінець точно буде десятим — парним — у будь-якій

лунці супротивника, тож я заберу його камінці? Тобто питання в тому, хто

зробить перший хід?

— Ні, — промовив Бекир. Колись те саме він запитав в Азіза-баби. Тепер

відчув, наче говорить із його голосу: — Питання в тому, як відповість

супротивник. Тогуз коргоол учить витримки.

***

Гімн Двобогу пролунав уже двічі, коли всі не змовляючись зібралися в

бараку. Скіф’янка роздобула свіже м’ясо, Шейтан поставив на вогонь казан. За

ніч похідна губка сюнг стягнула води якраз на пристойну шурпу. Близнюки

спробували переконати дочекатися Сашу Бідного, але Джин лише махнув

ложкою. Гімн дістав навіть його. Бекир зрозумів, чому ніхто надовго не

затримувався біля Матері Вітрів. Гімн Двобогу, що кілька разів на день лунав їз

Матері Вітрів, наче виїдав мізки — хотілося заткнути вуха пухом сельбі, тільки б

не чути верескливі переможні завивання.

— Саша Бідний не казав, коли повернеться. Що ж нам, голодувати? —

просипів Джин.

Усі відчували, що перемовини затягнулися. Бекир не дозволяв собі

надіятися, а проте суп не ліз до горла. Може, з Ма щось сталося? Чи Саша

помилився і Бекир не потрібний Белокуну? А може, він вирішив продати ще й

Чорну Корову й тепер торгується за кращі умови? Або Саша не домовився, і тоді

нічого не заважає Старшим Братам спуститися і зробити з ними все, чого

забажають. Вкотре він пошкодував, що з ними немає Талавіра Каркіноса. Клятий

Саша переграв сам себе.

Але вже наступної миті тіні заметушилися. Почулося човгання ніг, у

дверному отворі виріс Саша Бідний. Чоловіки видихнули. Джин підвівся, щоб

зустріти очільника, і застиг. Плечі Саші Бідного були неприродно розправлені.

Призахідне сонце забарвило розхристану чуприну рожевим. Очі Саші скажено

оберталися. До його горла була приставлена клешня ракоскорпа. І в місці, де

вона вп’ялася в шкіру, вже виступила кров. З-за плеча Саші показалася

яйцеподібна голова нападника. Він був голомозим, мав молочно-білу шкіру та

наче стерті риси обличчя: замість носа чорніли дві дірки, очі та рот скидалися на

розпороті рани. Губи та зіниці були рубіново-червоними. Чужинець облизав

гострі зуби й промовив тонким верескливим голосом:

— Нікому не рухатися, інакше у вашого бея стане трошки більше дірок і

трошки менше крові. — Блідолиций притиснув клешню ракоскорпа до шиї Саші

Бідного. — Забери в них трошки зброї, Буруне. Цих окремо. — Очі білолицього

ковзнули по Бекиру та інших дітях. — Це ж ти, гнилий колаборанте, крадій дітей, привіз їх Гавену Белокуну? Не бійтеся, діти. Я Сахан Трошки, з вами все буде

добре.У шпарину між Саханом та дверима проліз маленький верткий чоловічок.

На нього було незручно дивитися, і Бекир не зразу зрозумів, що з ним не так.

Тіло помічника Сахана наче мерехтіло. Кліп — і постать пересунулася на кілька

кроків. Кліп — і вже забирала тесак та лук у Джина. Кліп — і видрала зброю в

ошалілого Шейтана. Ще один помах повік — і Бурун перехопив руку Джина, коли той спробував кинути прихований ніж.

— Я не можу побачити, як він рухається, — майже зачаровано

прошепотіла Чорна Корова.

— Трошки, моя пташко, тебе покрила буря, ти збожеволів! Я не забирав

твоєї дитини. У мене договір. З Радою юртів. Я друг Армії потвор. Я маю захист

від Ради юртів. Я готовий допомогти виміняти твоє дитя. Опусти ніж, — ледве

дихаючи, просипів Саша Бідний.

— А мені трошки до одного місця Рада юртів. Допомогти? Ніхто ще не

повертався з Матері Вітрів, гнилий ти брехуне. Я більше нікому не вірю й не

чекатиму. — Сахан натужно засміявся. З його рота виступили бульбашки крові.

Бекир подумав, що Саша не помилився: Сахана й справді торкнулася буря.

Армієць сильніше притиснув ножа до горла Саші Бідного, пухир у того на шиї

луснув, запаленою шкірою потекла багряна цівка. Акинджий загарчав.

— Роками ти віддавав на заклання дітей Кіммерику, тепер наша черга

вершити суд. На коліна. — В очах Сахана пульсувало божевілля.

Він штовхнув Сашу Бідного в плечі й зірвав із нього маску. Зі з’їденого

хворобою рота вивалився язик. Бекир відчув, як до горла підступила нудота.

Сахан штовхнув Сашу під коліна, намагаючись повалити на підлогу.