Читати книгу - "Таємний посол. Том 1"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Арсен відразу впізнав своїх. Тут були всі, крім пана Мартина. «Невже помер?» — ударила в серце думка, але швидко відігнав її і пришпорив коня.
Назустріч вирвалися Златка і Стеха. Мов ластівки, шугнули до нього. Арсен зразу обох підхопив на руки, поцілував у тугі, засмаглі на сонці шоки:
— Любі мої!
Так і їхав з ними до самого гурту, відчуваючи, як від радощів серцю стало тісно в грудях. Тільки коли Яцько вирвався наперед, а мати, зойкнувши, витерла щасливі сльози, опустив дівчат на землю, скочив з коня й опинився в обіймах матері. Поряд стояли: дідусь, воєвода Младен, Якуб.
Якщо на світі буває щастя, то, безперечно, вершиною його є повернення воїна додому і зустріч з найдорожчими, найріднішими людьми. Саме таке почуття щастя зараз відчував Арсен. Бачачи навколо себе радісні, дорогі обличчя, він подумав, що варто було заради цієї хвилини витерпіти все: і неволю, і тяготи військового походу, і рани, і злигодні.
Одно засмучувало: не всі поділяли цю радість, це щастя. Були й такі, хто, втративши на війні сина, батька чи брата, німів від гострого болю, обливався слізьми від горя. Тому й на хутірському вигоні чулися болісні викрики і голосіння. Правда, скоро вони затихли, бо люди звикли ховатися зі своїм горем, переживати його наодинці. Тож кожен, хто дізнавався про смерть близької людини, поспішав додому і там, серед рідних стін, давав волю своїм почуттям.
Зовсім несподіваною була зустріч Іваника з дружиною.
Наближався він до гурту з острахом. Ще спускаючись з гори, узвозом, перестав пащекувати, а внизу і зовсім затих, похнюпився. Чекав прочухана від Зіньки. За віщо — і сам не знав, але роки спільного життя навчили, що жіночого серця не збагнеш. Та ще Зіньчиного!.. Боявся, що знову, як і раніш, вона зробить його посміховищем для всього хутора, а такого тепер він, ірой, не перенесе!
Тому й притримував поводи, щоб хоч на якусь мить віддалити зустріч. А очима нишпорив між людьми — де ж Зінька? Хоч вона була дебела молодиця і стояла з двома дрібними дітками на видному місці, від хвилювання не помітив–таки, аж поки не пролунав вигук:
— Іванику!
В ту ж мить відчув, як якась могутня сила легко знімає його з коня і несе, мов дитину, на руках. У бідного Іваника аж серце опустилося в живіт від страху. Він зіщулився, чекаючи гарячого ляща. Та раптом відчув на обличчі такий палкий поцілунок, якого зроду не знав, навіть у перший рік після весілля. А над вухами бриніли солодкі слова:
— Іванику! Серденько! Любий!
Він розплющив очі: до нього усміхалася Зінька. А він — у неї на руках, як колись давно–давно у мами… Знизу до нього пнулися дитячі рученята:
— Таточку!
На радощах він цмокнув Зіньку в рум’яну, обвітрену щоку, випручався з міцних обіймів і скочив на землю.
— Живий! — не відставала від нього дружина, все ще не вірячи в своє щастя. — Не вбили турки! Слава Богу!
— Замалим не вбили, — погодився Іваник, випрямляючи утлі груди. — Як налетіло на мене вісім турчинів — матінко рідна! Що робити? Всі чорні та здоровенні… Шаблями так і ціляться чоловікові просто в живіт…
— Ой! — сполотніла Зінька.
— А я ж не один. Зі мною і Звенигора, і Рожков… Треба і за ними дивитись, щоб — не дай Бог — не вбило котрого, — входив поволі в роль Іваник, відчуваючи, що всі його побоювання виявилися марними, а головне — його слухають. — Та я не ликом шитий! Як розвернувся!..
Навколо Іваника почала збиратися юрма: кожному цікаво послухати, що розповідає про війну бувалий чоловік.
Арсен, усміхаючись, покрутив головою і перестав прислухатися до пащекування хвалькуватого козачка. Саме під’їхали підводи з пораненими, і він допоміг Романові злізти з воза. Тут же помітив, як його друг переглянувся із Стехою і як Стеха, побачивши на пов’язці, що закривала Романові півголови, запечену чорну кров, раптом зблідла. «Гм, і коли вони встигли?» — подумав Арсен, а сам мимоволі, підсвідомо повернувся до Златки. Чи вона помітила?.. Златка, звичайно, теж була не позбавлена спостережливості, але її, видно, полонили зовсім інші почуття, — вона не зводила очей з свого коханого. Обличчя її світилося тихою радістю…
Нарешті Арсен наважився запитати:
— Де ж пан Мартин?
— В хаті. Зле йому, — відповів Якуб.
— То ходімо ж до нього!
У хатині, заклечаній свіжою лепехою і пахучим зіллям та віттям дерев, на білих подушках лежав Спихальський. Його важко було впізнати — схуд, пожовк, очі горіли хворобливим блиском. Він зробив зусилля, щоб підвестися, але не зміг і тільки болісно, винувато посміхнувся.
— Пане Мартине! Друже, ну, як тобі? — кинувся до нього Арсен, потискуючи простягнуті поверх рядна схудлі руки.
— Жиємо, брате! — прошепотів пан Мартин, і в його запалих голубих очах зблиснула сльоза. — Жиємо…
2
В хатині життя боролося зі смертю. На боці життя стояло могутнє здоров’я пана Мартина, знання й уміння Якуба та діда Онопрія, піклування Златки, Стехи та Яцька, батьківське співчуття Младена і материнське серце старої Звенигорихи. На боці смерті — одна маленька, кругла, мов горішок, олов’яна куля, що застряла десь глибоко в грудях пана Спихальського і вперто штовхала його до могили. Ці дві сили було кинуто на шалі терезів — котра переважить?
Пан Мартин відчував себе зовсім зле. Ротом часто йшла кров. Щоб не стогнати від болю, закушував губи, так що аж чорніли. Його безперервно била пропасниця і мучила спрага. Яцько приносив з льоху холодного різко–кислого сирівцю, і пан Мартин, цокаючи зубами об череп’яний кухоль, жадібно пив, важко віддихаючись. Майже нічого не їв — тільки пив.
— А най його мамі, чим тільки чловєк жиє! — пробував жартувати, з’їдаючи за день дві–три ложки рідкої пшоняної каші з молоком.
Від нього не відходили Златка та Стеха. Цілими днями навпереміну доглядали, підбивали подушки, міняли заюшені кровлю та брудом сорочки та рядна. Яцько заступав їх уночі.
Дід Онопрій з Якубом ходили понад Сулою, по гаях та байраках — шукали зілля та коріння. Потім варили пахучі настої, якими тричі на день поїли пораненого, готували мазі.
Але все це допомагало небагато. Панові Мартину ставало все гірше й гірше. На спині, під лопаткою, нагнало велику гулю. Спочатку вона була червона, потім посиніла, зрештою, стала багровосиза. В ній пекло, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємний посол. Том 1», після закриття браузера.