Читати книгу - "Тінь гори"

— Знаєш, чоловік, з яким ви розмовляли,— мудрець Ідрис, він учора порадив комусь відпустити відлетілого духа, лишивши їжу на тарілці біля річки на поживу для ворон чи мишей.

— Як... це має подіяти?

— Я не фахівець, але, вочевидь, ці вгамовані духи вирушають до наступної частини подорожі.

— Зараз я готова спробувати будь-що. Тільки-но розслабляюсь і перестаю думати, мій хлопець одразу ж з’являється біля мене.

Я завів мову про заспокоєних відлетілих привидів, щоб підняти дівчині настрій, але ці слова відчинили двері в її очах, показуючи, наскільки вона перелякана всередині. Вона трусилася. Бідолашна обхопила себе руками.

— Слухай, Ранвей, знаєш, на шляху до траси є річка. Я підготую для тебе тарілку, а ти зможеш залишити її біля води, якщо захочеш. Твій хлопець був ласуном?

— Так.

— Добре. На сьогодні приготували вдосталь солодощів. Може, твій хлопець так зрадіє, що піде далі й дасть тобі спокій.

— Дякую. Я однозначно спробую.

— Усе буде гаразд,— пообіцяв я.— Стане легше.

— А ти медитуєш?

— Лише коли пишу. А що?

— Я думаю, що, може, потрібно медитувати абощо,— неуважно відповіла вона, а потім швидко глянула мені в очі.— Що ти про нього думаєш?

— Про Вінсона?

— Так, про Стюарта. Тут немає мого брата чи батька, щоб розпитати про нього. Що ти про нього думаєш?

Я глянув на Вінсона, який розкладав останні горщики і тарілки на полицях і витирав довгі мийки з нержавіючої сталі.

— Він мені подобається,— сказав я.— І я впевнений на всі сто, що він божеволіє від тебе. Якщо ти не його споріднена душа, Ранвей, то маєш про це повідомити. І швидко. Для нього все надто серйозно.

— У тебе буває депресія? Стюарт розповів мені дещо про тебе. Про твоє життя. У тебе бувають дні, коли хочеться накласти на себе руки?

— В неволі — ніколи. А так чи так, більша частина мого життя минула в неволі.

— Серйозно? А в тебе бувають дні, коли просто хочеться з усім покінчити? З усім і відразу?

— Дивися, суїцид і я — лише такі собі знайомі. Адже я радше «твій до останнього подиху».

— Але життя інколи може бути таким лайном,— зауважила вона, знову дивлячись на мене.

— Життя хороше, навіть погані речі. Бо воно — кров твого серця, а ще прекрасні хвилини прекрасних речей. Я письменник. Маю вірити в силу кохання. Самогубство — це не варіант.

— Не для тебе.

— І не для тебе. Якщо думаєш про це, то можеш також трохи пометикувати про той факт, що ти не маєш права відбирати власне життя. Ніхто не має.

— Чому ні? — запитала Ранвей-як-подіум, широко й невинно розплющивши очі.

— Ранвей, подумай про це так: чи божевільний має право вбивати незнайомця?

— Ні.

— Ні. А коли суїцид у тебе в голові, хіба ти не стаєш божевільною, а також незнайомцем у небезпеці від шкоди, якої можеш завдати власноруч? Незважаючи на те, як усе погано, ти не маєш права вбивати незнайомку, якою можеш стати в майбутньому. Решта твого життя твердитиме тієї миті, що це не варіант.

— Але хіба тобі ніколи не буває сумно? — не могла заспокоїтися вона.

Вона говорила настільки палко, що мені хотілося її обійняти.

— Звісно. Це стається з усіма. Але ти юна, і твоє життя таке насичене! Це склад хвилин. Ми не маємо права їх знищувати, ба навіть розбазарювати, як я. Ми лише маємо право їх переживати. Тож викинь це лайно з голови. Не варіант, гаразд? І не піддавайся стресу. Це мине. Вінсон — гарний хлопчина. Він чекатиме скільки потрібно, щоб ти вирішила і розібралася зі своїми почуттями, хай які вони будуть. Усе мине. Піднімайся і бийся.

— Ти маєш рацію, я знаю, але інколи хмара довго відходить від сонця.

— Ти дуже мила і надто серйозна дівчина, яка пройшла крізь ті самі охоплені вогнем двері, що і я. Це тебе пошарпало, так само як і мене. Ти непогано тримаєшся. Ти чудово тримаєшся. Поглянь на мене. Я бігав по місту, нариваючись на прочуханку від копів. Ти в набагато кращому стані, ніж була під час нашої останньої зустрічі. Поспілкуйся з Ідрисом, перш ніж піти. Він класний.

— Ти — злочинець,— заявила вона.

То був факт.

— Е... так.

— Чи може жінка не з твого оточення кохати злочинця? Ти таке зустрічав?

Зустрічав, але лише інколи.

— Е... так.

Вона не надто вірила, а я не бажав переконувати.

— Тобі потрібно провести розмову про злочин і покарання з Вінсоном,— порадив я.— Мене не стосується, як саме інший чоловік заробляє на вулиці.

— Ти не знаєш — Стюарт когось убивав?

— Знаєш,— мовив я, спостерігаючи за маленькою групою людей, які розмовляли і працювали на столовій горі,— якщо ми говоритимемо про Вінсона, то необхідно його запросити.

— Не зараз,— м’яко заперечила вона.— Ще ні.

Я підвівся, і вона встала слідом.

— Ти бажаєш,— запнулася вона,— ти маєш постійне бажання змінити щось у своєму житті?

— Я лише жалкую,— зізнався я.

— Жалкуєш,— неуважно повторила вона.

— Знаєш, як вимагають доказ життя під час викрадення?

— Не зовсім.

— Коли когось викрадають, посередник бажає отримати доказ того, що викрадена особа ще й досі жива. Телефонний дзвінок чи відео. Доказ життя.

— Гаразд.

— Жаль — це лише доказ життя душі, Ранвей. Якби ти цього не відчувала, то не була б такою гарною людиною і Вінсон не божеволів би від тебе. Це добре. А ще краще буде, коли це все розвіється, що станеться доволі швидко.

Ми підійшли до центру столової гори. Вінсон до нас приєднався, приліпивши на обличчя усмішку, що нагадувала порожнє узбережжя.

— Тепер я збираюся поспілкуватися з Ідрисом, Стюарте,— заявила Ранвей, проходячи повз нього.— Будь ласка, забери мене за двадцять хвилин.

— Гаразд, лялю,— розцвівши, мовив він, а його очі слідкували за нею як цуценята.

— Що привело тебе на гору, Вінсоне?

— Це була ідея Ранвей. Вона спілкувалася з Карлою. Ця Карла — це щось, правда ж? Я не розумію навіть половини з того, що вона каже.

— І половини досить. Я такої кмітливої красуні ще не зустрічав.

— Як ти з нею познайомився?

— Вона