Читати книгу - "Тінь гори"

— Не те слово.

Більшість учнів на горі займалися куховарством чи майструванням релігійних ідолів для молитов. Я попросив одного з них приготувати тарілку солодощів для Ранвей, щоб утамувати привида, який переслідує її, і залишити її в Силвано.

Біля вогню ніхто не сидів. Ми з Вінсоном сіли на ящиках, дивлячись крізь язики багаття на полум’я Вінсонового серця: Ранвей була за двадцять метрів біля Ідриса, і її не було чутно.

— Знаєш, Ліне,— сказав Вінсон, обертаючись до мене,— я й так хотів навідатись. Я хотів висловити співчуття через твою втрату. Лайза була чудовою дівчиною.

— Дякую, Вінсоне. Ти був на службі, яку влаштувала Карла. Це перша можливість тобі сказати, як я це ціную.

— Пусте. Ми мали за честь там побувати, друже.

— Як Ранвей?

— Ну,— почав він, шкрябаючи свою коротку бороду й вуста, неначе змушуючи їх говорити. Він зітхнув і поклав руки на стегна.— Їй болить. Їй дуже болить. Інколи здається, що мені необхідно звернутися по професійну допомогу до психолога, але потім я приходжу до думки, що ніхто не піклуватиметься про неї так, як я.

— Окрім самої Ранвей.

— Так, звісно, мабуть, коли їй стане краще.

— Зараз, узагалі-то.

— Але, друже, вона ще не оклигала на всі сто відсотків.

— Вона має бути головним своїм піклувальником, Вінсоне, як ти — своїм, розумієш? Не тисни на неї. Дозволь їй шукати себе.

— Шукати себе?

— Хай чим вона схоче зайнятися, підтримай її. Лише дай їй час і простір. Якщо вона твоя, то рано чи пізно це усвідомить.

Порада від чоловіка, який не поєднався з єдиною коханою жінкою, бо не може видряпатися з тіні втраченого! Хто я в дідька такий, щоб давати поради?

— Хто я в біса такий, щоб давати поради, чоловіче? — зізнався я.— Роби все, що зможеш, Вінсоне. Ми лажаємо. Ми всі лажаємо. Ми, мабуть, ніколи не перестанемо лажати. Але якщо ми просто й далі робитимемо все можливе, то рано чи пізно цього буде достатньо для когось. Я маю рацію?

— Амінь, брате! — погодився він, ляскаючи мене по долоні.— Знаєш, кілька днів тому я бачив Конкенона. Я був на Нал-базарі, навідувався до своїх дилерів. Він зайшов з кількома хлопцями. Він опирався на ціпок. Чорний, зі срібним черепом замість ручки. Дуже крутий, але я б заклався, що там заховано меча.

— Без сумніву. Він казав, де зупинився?

— Ні. Але гуляє чутка, що він десь аж у Харі[112]. Але це лише чутка. Навколо цього хлопця витає багато чуток. Він питав про тебе.

— Що він питав?

— «Де цей австралійський каторжник?»

— Що ти йому відповів?

— Я сказав, що це — складне запитання. На щастя для мене, у нього є почуття гумору. Я забрався звідти дуже швиденько, друже. Він був нормальний, коли ми познайомились, типу, але тепер йому неначе всього міста мало.

— Не турбуйся про Конкенона. Усе має свої межі.

Ідрис і Ранвей підвелися. Ми обійшли вогнище, щоб до них приєднатися. Силвано стояв на крок позаду, з рушницею, перекинутою через плече.

— Певні, що не хочете залишитися на ніч? — запитав Ідрис у Ранвей, тримаючи її руки у своїх.

— Дякую, сер, ні. У покоївки Стюарта жахливий кашель, і я хочу переконатися, що з нею все гаразд. Вона така добра до мене, а вдома нікого не буде аж до нашого повернення.

— Ну добре, перекажіть їй моє благословення. І приходьте ще, коли забажаєте.

Вона вклонилася, щоб торкнутися землі перед ногами вчителя. Вінсон привітно потиснув майстру руку.

— Дякую за вашу гостинність, сер,— мовив він.

— Дуже прошу,— сказав Ідрис.

Силвано покликав двох молодиків.

— Ці двоє чоловіків спустяться для безпеки,— пояснив він.— Вони скеровуватимуть вас, один з факелом попереду, а другий з факелом позаду.

— У них є тарілка їжі для духа-ласунчика,— повідомив їй я.— Вона загорнута в червону тканину. Вони дадуть її тобі внизу і пояснять водію, де краще зупинитися. Ти знайдеш берег річки за допомогою факела.

— Дякую,— мрійливо прошепотіла Ранвей.— Дякую за все.

Вони попрощалися і попрямували в темряву поза вогнищем.

І вони мені снилися тієї ночі, а ще кілька разів наступного тижня. І Дідьє теж приходив до моїх снів, нагадуючи про пріоритети. І Абдулла — наїзник тіней — приходив у сни, що гасали дахами. І Лайза, яка кликала мене відголосками печалі й каяття, свого та мого.

Світ під горою змінювався, звісно ж, як і все інше, але я не міг з ним зв’язатися, за винятком тих снів. Я був не лише фізично відділений від життя, що стало моїм, і людей, які стали моєю громадою друзів,— гора була сховком для мого серця від світу, і воно розчинялось у тому чистішому яснішому повітрі, виринаючи з нього лише для гостей та у снах.

То були важкі сни. Вони будили мене майже щоночі та щоранку ще до того, як сонце і солов’ї могли розвіяти той сон. І ті сонні слова, що збудили мене цієї ночі, належали Ранвей, яка запитувала мене про розкаяння.

Я сів, дослухаючись до нічних звуків лісу. Постать, одягнена в рясу, таку ж білу, як і каміння у неї під ногами, пройшла подвір’ям столової гори.

То був Ідрис, що спирався на свою довгу патерицю. Він зупинився на краю галявини, де розрив у лінії дерев дарував краєвид на міські вогні на видноколі.

Ідрис трохи там постояв, можливо заспокоюючи якихось власних духів чи ступаючи власним канатом між виснаженням і каяттям. Потім повільно повернувся до своєї печери; його обличчя було забарвлене смутком, його кроки — тихі на хисткому камінні.

Жаль — це привид кохання. Жаль — це наше краще втілення, яке ми час до часу надсилаємо в минуле, навіть якщо знаємо, що вже пізно змінювати сказане чи зроблене. Ми чинимо таке, бо це по-людському, бо це притаманно нашій расі. Ми робимо це, бо турбуємося, прив’язані нитками сорому, що є страхом і занепадом у морі жалю.

На шляху жаль, навіть більше за кохання, навчає, що шкода створює шкоду, а співчуття створює співчуття. А впоравшись зі своїм завданням, жаль зникає у ніщо, на яке перетворюються усі речі.

Я знову ліг, міркуючи, чи поклала Ранвей