Читати книгу - "Ловець снів"

Генрі відчуває, що в нього проникає світло, і розуміє, що це світло — його друзі і він сам, вони разом створюють його, це чудесне мереживо зі світла й зеленої тіні, і з усіх Даддітс сяє найяскравіше. Він — їхній м’ячик, без якого не зможеш ні скакати, ні грати. Він — їхній ловець снів, він їх з’єднує в одне. Серце Генрі наповнюється так, як не наповниться ніколи знову (і порожнеча в ньому ростиме і ставатиме все темнішою й темнішою з роками, якими він буде обростати), і він думає: «Це відбувається для того, щоб знайти зникле дурне дівчисько, яке, напевне, нікому не потрібне, крім батьків? Це відбувалося для того, щоб убити одного безмозкого задираку? Ось таке об’єднання могло якось змусити його злетіти з дороги? Ми могли це зробити, чорт, ми могли це зробити вві сні? Чи все це заради цього? Щось таке величне й таке разюче — заради такої дрібної мети? Невже лише заради цього?»

«Тому що коли це так — думає він в екстазі єднання, — то до чого все це? Який у цьому сенс ?»

Потім цю й усі інші думки змітає сила відчуттів. Перед ними виникає обличчя Джозі Рінкенгауер, хиткий образ, який спочатку складається з чотирьох сприйняттів і спогадів… потім і з п’ятого — це Даддітс зрозумів, через кого вся ця веремія.

Коли вливається Даддітс, образ стає у сто разів яскравішим, у сто разів виразнішим. Генрі чує, як хтось — Джонсі — судомно зітхає, він би й сам так зітхнув, якби в нього не перехопило подих. Тому що Даддітс, можливо, в чомусь відсталий, але тільки не в цьому . У цьому вони — жалюгідні заїкуваті ідіоти, а Даддітс — геній.

— Боже мій! — вигукує Бобер, у його голосі захвату рівно стільки ж, скільки переляку.

Тому що прямісінько перед ними стоїть Джозі. Різні сприйняття її віку перетворили її на дитину років дванадцяти, старшу, ніж вона була, коли вони вперше зустріли її перед академією йолопів, але точно молодшу, ніж вона має бути зараз. Вони вдягли її в сукню в смужку невизначеного кольору, який змінювався від блакитного до рожевого, потім робився червоним, знову рожевим, знову блакитним і так по колу. У її руках невелика пластикова сумка, з якої визирає Барбі-Кен, а коліна всі в саднах. Сережки з сонечками то з’являються, то зникають у мочках її вух, і Генрі думає: «Ах, так, я їх пам’ятаю», після чого вони остаточно закріплюються на загальній картині.

Вона відкриває рот і каже: «Привітик, Дадді». Потім дивиться навкруги і додає: «Привітик, хлопчики».

А потім узяла й зникла. Ось так. Було їх шестеро, а стало п’ятеро, п’ять уже не малих хлопців стоять під старим дубом, червневе сонце золотить їхні обличчя, на софтбольному полі галасують дівчата. Піт плаче. Джонсі теж. П’яничка кудись подівся — видно, назбирав собі на пляшку, — але з’явився інший чоловік, похмурого вигляду чоловік у зимовій куртці, незважаючи на літнє тепло. На його лівій щоці червона пляма, яка нагадує родимку, ось тільки Генрі знає, що це щось інше. Це байрус. У Строфорд-парку до них долучився Овен Андергілл, він спостерігає за ними, але нічого — ніхто, крім самого Генрі, не бачить цього гостя з іншого кінця ловця снів.

Даддітс усміхається, але й дивується: чому на щоках двох його друзів сльози?

— Оу ти аеш? — питає він Джонсі. «Чому ти плачеш?»

— Не має значення, — відповідає Джонсі. Коли його рука вислизає з руки Даддітса, останній зв’язок обривається.

Джонсі й Піт витирають обличчя. Бобер видає смішок крізь сльози.

— Здається, я проковтнув зубочистку, — каже він.

— Та ні, ось вона, дурко, — каже Генрі і вказує на траву, де валяється розжована зубочистка.

— Айи Оссі? — запитує Даддітс.

— А ти зможеш, Даддсе? — повертається до нього Генрі.

Даддітс іде до софтбольного поля, і вони шанобливо йдуть за ним маленькою зграйкою. Даддс проходить за крок від Овена, але, зрозуміло, не бачить його; для Даддса Овена Андергілла не існує, принаймні поки що. Він проходить повз трибуни, повз третю базу, повз невелику закусочну. І зупиняється.

Піт підходить до нього і тихо скрикує.

Даддітс повертається й дивиться на нього з цікавістю, палаючими, майже усміхненими очима. Піт піднімає палець, водить ним туди-сюди і дивиться за пальцем на землю. Генрі дивиться туди ж, і якусь мить йому мариться, що він щось бачить: яскраво-жовта пляма на траві, як фарба, але потім вона зникає. Залишається тільки Піт, який робить те, чим завжди займається, коли пускає в дію свій особливий дар спогадів.

— И аиш іію, Іті? — запитує Даддітс із якоюсь батьківською інтонацією, від якої Генрі мало не пирскає сміхом. «Ти бачиш лінію, Піті?»

— Ага, — відповідає Піт, вирячивши очі. — Ще й як. — Він дивиться на інших. — Гей, хлопці, вона була тут ! Вона була ось тут , на цьому місці!

Вони перетинають Строфорд-парк, прямуючи за лінією, яку бачать тільки Даддітс і Піт, а людина, яку бачить тільки Генрі, йде за ними. У кінці парку на розхитаному дощаному паркані висить табличка: «ВЛАСНІСТЬ ЗАЛІЗНИЦІ Д. Б. А. ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!» Ніхто з дітей, природно, цієї вказівки не виконував, та й товарняки з Деррі, Банґора й Арустука востаннє проходили по гілці, прокладеній на Пустовищі, багато років тому. Але, пролізши крізь дірку в паркані, вони бачать залізничні колії. Рейки іржаво поблискують на сонці внизу схилу.

Десь на середині крутого, порослого отруйним сумахом і отруйним плющем схилу вони знаходять велику пластикову сумку Джозі Рінкенгауер. Тепер вона стара і зовсім пошарпана, подекуди підклеєна липкою стрічкою — сумне видовище, — але Генрі впізнав би її серед мільйона.

Даддітс, щасливо всміхаючись, підхоплює її і заглядає всередину.

— Абі-Ен! — повідомляє він і дістає ляльок.

Піт тим часом просувається далі, зігнувшись удвоє, серйозний, як Шерлок Голмс, що йде слідом професора Моріарті. І це Піт Мур знаходить її. Стоячи на краю брудної бетонної водостічної труби, яка стирчить із заростей на схилі, він, як божевільний, крутить головою і кричить: «Вона там!» Крім гарячкового рум’янцю на щоках, обличчя в нього бліде як крейда. «Хлопці, здається, вона