Читати книгу - "Смерть Верґілія"

втілення ночі, яке в нескінченнім ширянні своєму вже сливе не торкалося вод, розчинитися ладне у нескінченності; вже й самé нескінченне, самé до спочину готове, злинало воно до нездогадних тих обширів, що, не маючи напрямків, обертаються на нескінченність, злинало назустріч веселці нічній, яка, також ширяючи-линучи, семибарвною брамою спочилого часу перевисала зі сходу на захід, у вічний потік поринаючи, його не торкаючись. Повільно-повільно, як сама ця майже нерушна плавба, повільно-повільно, як самé неквапливе сонце (туди наближаючись, звідки знову повинне було уставати, котилось воно усе тихше і тихше, ледь не спиняючись), — повільно-повільно, сливе непомітно танув, утрачаючи обриси, втративши обриси, човник, а попереду, там, де ще недавно виднівсь його ніс, там, у далекій-далекій імлі постать Лісанія відділилась від човника і перед ним полетіла-полинула, сяючи, полетіла-полинула в нічну височінь, полетіла-полинула, мов проводар, мов на вказівку десниці, мов провідна заповітна зоря; здавалося, ніч перед фатальним своїм завершенням надумала ще раз розкритися в усій своїй поцейбічній пишноті, і ще яскравіше засяяли зорі, й, немов на останнє прощання і проводи, повисипали вони ще рясніше, ніж будь-коли доти, повисипали востаннє в земній своїй величі, перетяті Молочним Шляхом; і хоча погляд міг вільно тепер озирнутися, він і так про них знав, знав про всіх до одної на їхній небесній твéрді, невимовно виразно він бачив всі зоряні образи, знав імена їхні, всі до одного, хоч і самі вони, зорі, й імена їхні давно вже перейшли до розлог забуття; краса, що давно перевершила всі вже красоти, друга просторінь зорянистої пам’яті у глибочіні першої, просторінь, що обертається довкіл холодного небесного полюса під охороною знаку Дракона; небесних світил така безліч, таке неймовірне багатство, і навіть давно уже зниклі іще раз, немовби із дзеркала, повиринали із водних глибин. На півночі владно постав мерехтливий гачок Скорпіона під пильним прицілом Стрільця, на сході свою іскрометну голову витягла довга Змія, а далеко-далеко на заході в чеканні прощальнім застиг, іще нетерплячіше, ніж решта світил, Аполлонів Пегас, той, що копитом відкриває джерела, — застиг на краю небосхилу, ген-ген на краю миготливих розсипищ; і до найдальших глибин небосхилу прозорі були ті розсипища, лише набули вже кристалічної сутности, й була їхня сутність на диво знайома і незнайома на диво, як і все, що в ній таїлося, і з найглибших глибин її, близько-далеких, далеко-близьких, прозирало усе, що в ній було, і чекань усвідомлених більшало серед розсипищ світил, до глибини відкривався усесвіт, не знало утрат ні пізнання його розпізнане, ні зоряний образ, якого ані торкнутися, ані розгледіти, ані докликатись, ані почути, але у світінні прозористім небесних глибин сутністю стала і постать Лісанія, летюча, голо-прозориста постать хлопчини, яка дивовижно, одначе, мінялася, вперед поривалась і залишалась, одначе, на місці, — образ доброго генія, зоряний образ, образ символу; ця постать також стала сутністю, стала самою властивістю іскрометного всесвіту, в розкрите склепіння якого вона відлітала, крізь розчахнуту браму сімох кольорів пролітаючи. І поки це діялось — поти навіть, як усе це сподіялось, — полум’яно-червоно зайнявся вже Змій, зайнявся увесь східний край небосхилу, жар червоний поглинув семибарвну веселку, вона вицвітала і танула, обертаючись швидко на смужечку кольору слонової кости, бо сонячна куля зійшла зі свого супокійного шляху, спроквола, сливе непомітно побралася вгору, немовби до решти позбувшись ваги, немовби зависнувши у невагомості, неспинним кружлянням зорянистої бані підхоплена, піднесена владним жестом летючого доброго ґенія, підохочена цим величавим дійством, в якому було все взаємозумовлене: рух уперед — рухом стрічним, спокій — неспокоєм; усе тут було одне з одним пов’язане і переплетене, й одне в одному все віддзеркалене, бо відбивалося все ув основі властивостей самої сутности; це були воднораз переміна і спокій, такі перемінливі у своєму постійному спокої, спокійні такі у постійній своїй перемінності, але в тому й у тому такі непостійні, такі перемінно-спокійно в своїй непостійності, що з них народилась гармонія безмовної музики сфер, і лунала вона м’яким дзвоном литавр, який супроводжує денне світило на його сході, лунала, мов лірне бриніння слонової кости, що ним відлунював образ доброго ґенія, коли той відлітав до огненної кулі, і безмовна та музика надихала розсипища зір, і прокидалось від неї знання й усвідомлення у настороженім всесвіті. Жодна зірка не зникла, хоч світанок своїм дедалі яснішим світлом уже перевершував їхнє сіяння; всі до одної, немов зорянистий кристал, лишались вони на своєму склепінні — неминущий, невимовно ясний зорянистий лик, і постать доброго ґенія, що оце покидала кристалічне буття й відлітала до сонця, відділилася вже остаточно, відірвалася вже остаточно від образу, який розчинявся тепер і танув, а досі був човником; і ось безіменно відчужений хлопчиків образ, убраний у променисту опанчу власного блиску, осяваючись для переміни останньої і для дарування останньої ласки, звитяжний у цьому своєму усе яскравішому блиску, готовий до нових звитяг, дедалі чарівніший, з тим самим обличчям, але з новим ім’ям, — той хлопчиків образ став образом Плотії Гієрії; чи перелився у неї хлопчик, чи перелилася у нього вона, та стали вони одним цілим, злилися у тому вже мерхло-туманному дороговказному жесті, який Плотія перейняла від хлопчика, і перстень виднівся вже в неї на пальці. На схід… Її, нову проводирку, очікуючи, Змій — усі його кільця іскрились — ще вище ковзнув полум’янистою твердю небесною і, пронизаний сонцем, уже панував понад сходом, тоді як на заході, перед натиском дня відступаючи, мерхнув і танув крилатий Пегас, а з ним і їздець його, сам перевізник, бо важка його служба скінчилась і ланцюг перервався; стерновий відступив перед натиском сонця, до якого вів човника. О перевтілення, ти вже останнє! Образ доброго ґенія, давно колись посланий із нескінченности першої як втішливий спомин, а тепер, у нескінченності другій, перевтіливсь у дороговказну надію… Чи не пора вже і їй, коли настав день, навіки пощезнути? Чи не вернеться й вона вже додому, на батьківщину, в цю невідомість, до знання вищого на вищому рівні й таки ж задля цього знання? Тілом безплотним пливла вона у високості, мерехтіла, переливалася, наче була із слонової кости, зірками іскрилися коси у неї і маяли, мов прохолодні і ніжні омахи полум’я; відстань від неї чимдалі зростала, і рука вказівна з перснем на пальці торкалася вже недосяжного, вже торкалась небесної тверді, та ніщо не зникало, усе залишалося, скуте, немовби в полоні, уплетене в світло, що обернулось на день, так ніби це перевтілення й перше оте, якого зазнав, відлітаючи, хлопчик, злилися водно, спричинивши одне одного, породивши одне одного, розквітнувши одне