Читати книгу - "Будденброки"

За таких обставин надійшли того року різдвяні свята. Малий Ганно схвильовано стежив за наближенням тієї чудової пори по відривному календарю, який йому спорядила Іда: на останньому аркушику в ньому була намальована ялинка.

Все більше з’являлося призвісток свят… Від першого дня посту в бабусиній їдальні висіло на стіні яскраве, на весь зріст, зображення Діда Мороза. Одного ранку Ганно побачив, що його ковдра, килимок перед ліжком і одяг посипані блискітками. А через кілька днів, коли тато після обіду лежав на канапі у вітальні з газетою в руках, а Ганно читав у Героковому «Пальмовому листі» вірш про Андорську чарівницю, служниця доповіла, як щороку, а все одно несподівано, про якогось «старого», що «питається за тутешнього хлопчика». Його запросили до вітальні, того старого, і ось він зайшов, човгаючи ногами, в довгій шубі, одягненій навиворіт і посипаній блискітками та сніжинками, в хутряній шапці, з підведеним сажею обличчям і довжелезною білою бородою, що, як і неприродно грубі брови, була посипала блискучим порошком. Він, як і щороку, низьким басом пояснив, що в цьому мішку на лівому плечі — позолочені горіхи та яблука для чемних дітей, які вміють молитися богу, а цей дубець на правому плечі — для поганих дітей… То був Дід Мороз. Звичайно, може, й не зовсім справжній, може, то тільки перукар Венцель у виверненому татовому хутрі, — але якщо вже Дід Мороз існує, то це він і є. І Ганно, щиро вражений, цього року теж проказав «Отче наш», тільки раз чи два нервово, майже несвідомо схлипнувши, після чого йому дозволено сягнути рукою в мішок для чемних дітей, якого потім старий взагалі забув узяти з собою…

Почалися зимові канікули, і та хвилина, коли тато читав оцінки, які неодмінно виставляли перед різдвяними святами, минула досить щасливо… Зала вже була таємниче зачинена, вже з’явилися на столі марципани й медяники… І надворі також було вже різдво. Випав сніг, ударив мороз, і в чистому колючому повітрі линули вулицями бадьорі чи сумні мелодії чорновусих італійських катеринщиків в оксамитових куртках, що прибули сюди на свята. В крамницях засяяли святково прибрані вітрини. Навколо високої готичної криниці на ринку розташувалися строкаті ятки святкового ярмарку. І разом із запахом виставлених на продаж ялинок люди на кожному кроці вдихали дух свята.

Тоді нарешті настав вечір двадцять третього грудня з вечерею в залі на Рибальській, вечерею в найвужчому колі, що була тільки початком, прологом, прелюдією, бо свят-ве— чір пані Елізабет неодмінно влаштовувала в себе, і то для всієї родини. Тож надвечір двадцять четвертого в кімнаті з краєвидами зібралися всі ті, що приходили сюди в четвер, та ще Юрген Крегер із Вісмара, а також Тереза Вайхброт з мадам Кетельсен.

Стара дама приймала гостей у важкій шовковій сукні в сіру й чорну смужку, з рум’яними щоками й почервонілими очима, огорнена ніжним запахом пачулів, і коли вона їх мовчки обіймала, на руках у неї тихо подзенькували золоті браслети. Того вечора вона була особливо мовчазна й аж тремтіла з хвилювання.

— О боже, та в вас гарячка, мамо! — вигукнув сенатор, зайшовши разом з Гердою і Ганно. — Не треба хвилюватися, все буде дуже добре.

Але вона, цілуючи всіх трьох, тільки прошепотіла:

— На славу господа нашого Ісуса Христа… Та й мого любого Жана, небіжчика…

І справді, пані Елізабет суворо дотримувалася порядку святкування, заведеного ще покійним консулом, і почуття відповідальності за те, щоб вечір минув урочисто, в глибокій, поважній радості, ганяло її по всьому будинку: до ротонди, де вже зібрався хор хлопчиків з Марийської церкви, до їдальні, де Рікхен Зеверін докінчувала вбирати ялинку й розкладала на столі подарунки, до коридора, де несміливо тупцяли кілька старих жебраків, які щороку приходили до них у цей день і тепер також мали отримати різдвяні подарунки, то знову до кімнати з краєвидами, де вона мовчки, докірливим поглядом уривала кожне зайве слово й недоречний гомін. Панувала така тиша, що чути було, як десь далеко на засніженій вулиці ніжно й чисто, мов годинник з музичним механізмом, бринить катеринка. Хоч у кімнаті зібралося близько двадцяти осіб, там було тихіше, ніж у церкві, і настрій — як сенатор обережно шепнув на вухо дядькові Юстусові, — трохи скидався на похоронний.

Зрештою, можна було й не боятися, що цей настрій порушить якась молодеча вихватка. Одного погляду було досить, щоб переконатися: майже всі, хто тут зібрався, були в такому віці, коли зовнішні прояви почуттів давно вже набрали узвичаєних форм. Сенатор Томас Будденброк, бліде обличчя якого зраджувало, що його бадьорий, енергійний, навіть насмішкуватий вираз — удаваний; Герда, його дружина, яка непорушно сиділа в кріслі, звівши. вгору гарне, біле обличчя і втупивши в блискучі кришталики люстри погляд близько посаджених, підведених синюватими тінями очей, що дивно мерехтіли; його сестра, пані Перманедер; Юрген Крегер, його кузен, тихий, скромно одягнений поштовий службовець; його кузини Фрідеріка, Генрієта і Пфіфі, з яких перші дві стали ще худіші й довготелесіші, а остання ще менша й опецькуватіша, всі три з спільним виразом обличчя, завжди тим самим: колючою, злісною посмішкою, спрямованою проти всього світу, ніби вони ненастанно питали з єхидною недовірою: «Справді? Щось ми сумніваємось…»; і, нарешті, бідолашна, попелясто-сіра Клотільда, думки якої, мабуть, були спрямовані на вечерю, — всі вони переступили за сорок років, господині ж, її братові Юстусові, його дружині і Терезі Вайхброт давно вже йшов сьомий десяток, а старій пані Будденброк, у дівоцтві Штювінг, та глухій, мов пень, мадам Кетельсен — навіть восьмий.

У розквіті молодості була, властиво, тільки Еріка Вайкшенк; та коли її блакитні очі — Грюнліхові очі, — спинялись на чоловікові, директорові, чия стрижена, сива на скронях голова з вузенькими вусами, врослими в куточки вуст, вирізнялася біля канапи на тлі ідилічного краєвиду шпалер, то можна було помітити, як її повні груди здіймалися від німого, але важкого зітхання… Певне, в її голові роїлися тривожні, плутані думки про сумнівні операції, бухгалтерію, свідків, прокурора, захисника й суддю; а втім, у цій кімнаті не було нікого, кому б не наверталися такі самі думки, аж ніяк не святкові. Підсудне становище зятя пані Перманедер, свідомість, що серед членів родини є людина, яку звинувачують у злочині проти закону, громадських звичаїв і ділової честі, яку, може, чекав ганьба і в’язниця, надавало цьому родинному святу якогось незвичного, моторошного відтінку. Свят-вечір у родині Будденброків, і серед них підсудний! Пані Перманедер сиділа