Читати книгу - "Лялька"

Оскільки я знаю всі музеї, картинні галереї, театри, клуби, пам’ятники, урядові і приватні установи — словом, усе… то чи не захотіли б ви…

— Залишіть, будь ласка, свою адресу, — відповів Вокульський.

— Я володію чотирма мовами, маю знайомства в художніх, літературних, наукових та промислових колах…

— В даний момент не можу дати вам відповіді, — перебив його Вокульський.

— Мені з’явитись до вас чи ждати вашого повідомлення?

— Я відповім вам листовно.

— Прошу не забувати за мене, — відповів гість, встав, уклонився і вийшов.

Лакей приніс другу візитну картку, і незабаром показався другий гість. Це був гладкий і рум’яний чоловік, чимось схожий на власника магазину шовкових тканин. Він кланявся весь час, ідучи від дверей до столу.

— Що вам, пане, потрібно? — спитав Вокульський.

— Як, ви не догадались, прочитавши прізвище Ескабо? Ганібала Ескабо? — дивувався гість. — Гвинтівка Ескабо робить сімнадцять пострілів за хвилину, а зразок, який я матиму честь вам показати, викидає тридцять куль.

У Вокульського було таке здивоване обличчя, що Ганібал Ескабо й сам почав дивуватися.

— Я гадаю, що не помилився? — спитав він.

— Ви таки помилились, пане, — відповів Вокульський. — Я галантерейний купець і гвинтівками не цікавлюсь.

— А мені казали… по секрету… — з притиском сказав Ескабо, — що панове…

— Вас неправильно поінформували.

— В такому разі прошу пробачення. — Це, мабуть, у якомусь іншому номері!.. — говорив гість, виходячи і кланяючись.

На сцені знову появився блакитний фрак з білими штанами — і новий гість. Це був маленький, худорлявий, чорний чоловічок з неспокійними очима. Він майже вбіг у салон, впав на стілець, озирнувся на двері і, присунувшись до Вокульського, почав притишеним голосом:

— Вас, пане, це, напевне, здивує, але… справа дуже важлива… надзвичайно важлива… Цими днями я зробив величезне відкриття щодо рулетки. Треба тільки разів шість-сім подвоювати ставку…

— Пробачте, але я цим не займаюся, — перебив його Вокульський.

— Ви мені не вірите?.. Ну, це цілком природно… У мене якраз при собі маленька рулетка… Можемо спробувати…

— Пробачте, але зараз я не маю часу.

— Лише три хвилини… одну хвилину…

— Навіть півхвилини.

— То коли ж мені прийти? — спитав збентежений гість.

— В усякому разі, не скоро.

— То позичте мені принаймні сто франків на прилюдні випробування…

— Можу запропонувати п’ять, — відповів Вокульський, дістаючи гаманця.

— О ні, пане, дякую… Я не авантурник… А втім, давайте… завтра я вам їх поверну. А ви тим часом, може, надумаєтесь…

Наступний гість, чоловік товстий і кремезний, з цілою низкою мініатюрних орденів на лацкані сюртука, пропонував Вокульському диплом доктора філософії, орден або титул і був дуже здивований, коли пропозиції його не були прийняті. Він вийшов, навіть не попрощавшись.

Після нього настала кількахвилинна перерва. Вокульському здалося, що він чує шелест жіночої сукні в дожидальні. Він напружив слух… В цей час лакей доповів про баронесу.

Знову довга пауза — і в салон — увійшла така елегантна і вродлива жінка, що Вокульський мимоволі встав із крісла. Їй було, мабуть, під сорок літ: висока, правильні риси обличчя, аристократична постава.

Вокульський мовчки показав їй на крісло. Коли дама сіла, він помітив, що вона схвильована і жмакає в руках вишивану хустинку. Раптом вона заговорила, гордо дивлячись йому в очі:

— Ви мене знаєте?

— Ні, пані.

— Ви не бачили навіть моїх портретів?

— Не бачив.

— То ви, мабуть, ніколи не були ні в Берліні, ні в Відні.

— Не був.

Дама глибоко зітхнула.

— Тим краще, — сказала вона, — я буду сміливіша. Я зовсім не баронеса… Але хто саме, це не має значення. Тимчасово я опинилася в скрутному становищі… Мені потрібно двадцять тисяч франків. А тому що я не хочу в тутешніх ломбардах заставляти свої дорогоцінності… Ви мене розумієте?

— Ні, пані.

— Я можу продати вам важливу таємницю…

— Я не маю права купувати таємниці, — відповів трохи збентежений Вокульський.

Дама ворухнулася в кріслі.

— Не маєте права? То чого ж ви сюди приїхали?.. — сказала вона з легкою усмішкою.

— І все-таки не маю права.

Дама встала.

— Ось тут адреса, — жваво сказала вона, — по якій мене можна знайти протягом двадцяти чотирьох годин, а тут… записка, над якою ви, може, трохи подумаєте. Бувайте.

Вона з шелестом вийшла. Вокульський розгорнув записку і прочитав відомості про себе і про Сузіна, які звичайно вписуються в паспорт. «Ну, зрозуміло, — думав Вокульський. — Міллер прочитав мій паспорт і зробив з нього виписки, навіть з помилками: «Воклюскі». Що за чорт! Невже вони вважають мене за дитину?»

Відвідувачів уже не було, і Вокульський викликав до себе Жюмара.

— Що, пане, накажете? — спитав елегантний дворецький.

— Хотів з вами поговорити.

— Приватно? В такому разі дозвольте сісти. Вистава скінчилась, костюми винесені на склад, актори стають рівноправними особами.

Він сказав це трохи іронічним тоном і поводився як дуже добре вихована людина. Вокульський дивувався все більше.

— Скажіть, будь ласка, що воно за люди? — спитав він.

— Оці, котрі були у вас? Люди, як і всі інші: гіди, винахідники, посередники. Кожен працює, як уміє, і намагається продати свою працю якнайдорожче. А що вони люблять заробити, якщо вдасться, більше, ніж варта їхня праця, то це вже суто французька риса.

— Ви не француз?

— Я?.. Народився в Відні, вчився в Швейцарії і Німеччині, довгий час жив в Італії, Англії, Норвегії, Сполучених Штатах… Моє прізвище найкраще визначає мою національність[106]; я є тим, в чиїй оборі живу: волом поміж волами, конем поміж кіньми. А поскільки я знаю, відкіля у мене гроші, і люди про це знають, то до всього іншого мені нема діла.

— Я вас не розумію, — сказав Вокульський.

— Знаєте, — говорив далі Жюмар, тарабанячи пальцями по столі, — я дуже багато вештався по світі, щоб надавати значення національності. Для мене існують тільки чотири національності, незалежно від мови. Номер перший — ті, про котрих я знаю, відкіля у них гроші і на що вони їх витрачають. Номер другий — ті, про котрих знаю, відкіля вони гроші беруть, але не знаю, на що вони їх витрачають. Номер третій — видатки відомі, а прибутки ні.

І нарешті номер четвертий — ті, про яких мені невідомо, ні відкіля вони беруть гроші, ні на що їх витрачають.

Про пана Ескабо я знаю, що він має прибутки від трикотажної фабрики, а витрачає їх на виробництво якоїсь пекельної зброї, отже, я його поважаю. Щодо баронеси, то я