Читати книгу - "Яса. Том 2"

шкода Киліяни, шкода й себе, і шкода покидати цей білий світ. Бо хоч і не килимами він стелився йому під ноги, а типчаками й ковилами, але ж стелився й тюльпанами, і вишневим цвітом, і калиною з Киліяниної руки. У світі є двоє людей, які його люблять, і хоч Киліяна проклинає той світ і ту калину, так то з відчаю, вона любить його, і любить його інший чоловік, який зараз далеко — далеко, але який неначе й поряд. Без нього він, може, й не переніс би тортур на цій дорозі. Щось ніби обірвалося в Лавріновій душі, але саме думка про кошового додала сили, адже знав: сам отаман вчинив би тільки так. Вони там споминають його… І Сірко, й дядько Мокій. Й ще, може, довго виглядатимуть з полудня, аж поки… І обірвав думку, як нитку на основі, бо знову почало наливатися жалем серце.

Поминули кладовище з невисокими надгробками — стовпчиками, сераль, вийшли за міську стіну. Тут річка клекотіла в тісній ущелині, а далі розливалася чималим плесом, по тому скелі знову поволі стискали її, синя, срібляста стрічка губилася за їх громаддям. Перед Лавріном лежав широкий камінний майдан, з того боку жовтіли якісь споруди. Мабуть, то теж був сераль, там зупинялися на ніч ті, хто не встиг за дня в’їхати в місто. Лаврін не знав, що замислили над ним турки, збагнув усе тільки тоді, коли оглянувся назад. Побачив, що туди дивилися всі. Просто в червоно — чорну полуплену стіну було вмуровано ряд великих залізних гаків, трохи далі, над самою водою, чорніла шибениця. Під нею стояв кудум — плаский барабан на ніжках — і сидів на маленькому ослінчику турок з паличками.

Сотник аскерів — юзбаші — важко, як гіркі горіхи, розламуючи українські слова, мішаючи їх з турецькими, запитав Лавріна, чи той не передумав. Лаврін похитав головою і сказав коротко й твердо:

— Йок.[24]

І сам ступив до стіни. Ступав по землі останні кроки. Щезнуть сліди розбитих постолів у білій порохні, і щезне все. Його надії, його болі, його кохання до Киліяни — ніякові усмішки, несміливі доторки, шал плоті південної ночі. З того шалу не буде нічого. Його ніяковість, його любов ніхто не продовжить. Його тривоги і надії не переллються в інше серце.

І однак щось залишиться по ньому. Залишаться інші усмішки, інша любов — до широкого степу, до високих могил, до предківських заповітів. Він увесь у тому, він щезне — вони житимуть вічно. Заради цього він і мусить твердо ступити останні кроки.

Лаврін ступав і думав серцем, у ньому й далі жили почуття волі, Великий Луг і вся рідна земля.

Знову залементував натовп і заволала Киліяна. Її обличчя стало бліде, як віск, здавалося, з неї живої витекла кров, губи посиніли, й на них запеклася піна.

— Будь ти проклятий родом і плем’ям своїм! — гукала вона. — Хай буде проклята година, коли зустрілася з тобою. Щоб громи розвалили твоє Запорожжя, щоб чума поїла всіх козаків!

А далі знову затужила й заголосила тонко, по — жіночому, тіпалася в лихоманці, поки не впала на землю. Вона вже не чула, як загуркотів кудум, — ізійшла з пам’яті. Й не бачила, як четверо катів у жовтих сорочках та зелених ковпаках притьма — поспішали вправитися до спекоти — поволокли Лавріна, як здирали з нього сорочку, як підняли й нахромили одразу на два гаки, вмуровані в сіру похмуру стіну. Стіну Мовчання. Одначе Лаврін, котрому завішений кривавим запиналом світ згас, а потім засвітився знову, бачив усе. Як зв’язали Киліяні рушником руки та ноги, як віднесли її в довгий чорний човен і четверо турків одіпхнулися од берега. Пропливши трохи, двоє вперлися жердинами в дно, тримали човен на місці, а двоє інших позакачували рукави, просунули ще одну жердину під вузли, підняли жердину за кінці й занурили у воду. Потримавши якийсь час, вийняли дівчину й поклали в човен. Потому припливли до берега, винесли й поклали Киліяну біля Лаврінових ніг.

Крізь палюче жарево, яке горіло в голові, виливалося вогнем через очі, Лаврін востаннє побачив її тонке, вигостреним підборіддям угору обличчя і всю її, закутану в біле, дорогу й кохану. Він простив їй слова, які кричала в непам’яті. Останньою, що лишилася в серці, силою молився Богові за її душу, щоб він прийняв її в райські сади, щоб дарував їй мимовільні, спричинені мукою, прокляття.

Собі не просив нічого.

За нього молилися Великий Луг, вся Україна. Біль скував його тіло, а думка й далі боролася, й боролося серце, й сповненим зневаги та ненависті поглядом він подивився на ворогів. Йому востаннє різонули зіниці гарячі червоні промені чужого сонця, останнім зусиллям одвернувся від нього й подивився в рідну сторону. Вже по тому голова впала на груди.

Розділ тридцять третій

I

Місяць горів у небі, як велетенський, начищений до блиску золотий дукач. Біла дорога в голубому сяйві здавалася сивою, вона перекраяла степ навпіл, губилася аж ген, де білі полохкі зорі торкалися синього пруга. Там вона зливалася з широким Чумацьким Шляхом; сливе через те стільки чумаків не верталося додому: збивалися з путі, блукали по безконечних небесних шляхах.

Дорога — біла од солі, сива од горя. Вона впиралася в соляне озеро, оддалеку схоже на звичайне, а насправді — безводне. Воду випило палюче сонце, на чорнім глеї лишилася біла, товщиною в палець, кірка. Зверху кірка сліпучо — біла, срібляста, знизу — червона, татари кажуть, що то сіль всмоктує кров землі; згребена в купи, повантажена на вози, сіль втрачає з часом червону барву. Правда то чи неправда, але людської крові пролито за неї немало. Вельми дорога сіль на Січі, на Полтавщині, на Слобожанщині — по всіх краях. А тут соляні озера простяглися без кінця — краю, й тільки на деяких надламана кірка, та й то біля берега. Одначе спробуй доправ цей божий дар за тисячу верст, коли кожна верства проміряна смертю в обидва кінці. Починаючи з найпершої.

…Біля озера стояло вісімнадцять навантажених возів, на білій соляній корі лишилися сліди важких чумацьких чобіт, і низенька лозова запрута, й дві дерев’яні лопати. Інші лопати вже лежали в мажарах, присипані сіллю.

Міцні, на високих та широких, як жорнові камені, колесах, мажари вже були готові в дорогу; змащені добрим черкаським дьогтем, повкривані рогожами, ув’язані, в передках лежав дорожній риштунок і стриміли, повтикані в сіль, батіжки. Навіть ярма були занесені