Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 1"

Служниця принесла яєчню з шинкою і забрала рештки грейпфрута.

— Дайте мені ще склянку молока, — сказав їй Джек.

Вона вийшла.

— Ти казав, що заклав п'ятдесят тисяч на Уолкотта, — відповів я.

— Це правда, — сказав Джек.

— То великі гроші.

— Оце мене трохи й непокоїть, — сказав Джек.

— Усяке може статися.

— Ні,— сказав Джек. — Йому страх як потрібне чемпіонство. Тут у них спільний інтерес.

— Хто зна, як воно буде.

— Ні. Він хоче стати чемпіоном. Для нього це дорожче за іроші.

— П'ятдесят тисяч — сила грошей,— сказав я.

— Це діло певне, — сказав Джек. — Я не можу перемогти. Ти ж сам знаєш, що мені його ніяк не побити.

— До останньої хвилини є якийсь шанс.

— Ні,— сказав Джек. — Мені вже кінець. Діло цілком певне.

— Як ти себе почуваєш?

— Непогано, — відповів Джек. — Добре виспатись — ось що мені було потрібне.

— Тобі ще може поталанити.

— О, я влаштую їм виставу, — сказав Джек.

Після сніданку Джек замовив міжміську розмову з дружиною. Він зачинився у телефонній будці.

— Це він уперше їй подзвонив, відколи приїхав, — сказав Хоган.

— Зате щодня пише листи.

— Воно звісно, — сказав Хоган. — Марка ж коштує тільки два центи.

Ми попрощалися з Хоганом, і Брюс, негр-масажист, відвіз нас на станцію.

— Прощавайте, містере Бреннан, — сказав Брюс біля поїзда. — Я вірю, що ви зіб'єте з в'язів його казанок.

— Бувай, — відказав Джек.

Він дав Брюсові два долари. Брюс таки добре з ним наморочився і тепер був видимо розчарований. Джек помітив, що я дивлюся, як Брюс тримає в руці ті два долари.

— Усе записано в рахунок, — сказав він. — За масаж Хоган тєж бере.

У поїзді Джек весь час мовчав. Сидів у кутку, застромивши квиток за стрічку на капелюсі, й дивився у вікно. Тільки раз він обернувся й заговорив до мене.

— Я сказав дружині, що на цю ніч візьму номер у «Шелбі» — мовив він. — Це одразу ж за рогом біля «Гардена». А вранці піду додому.

Це ти добре придумав, — сказав я. — А твоя дружина, Джеку, бачила тебе коли на рингу?

— Ні— відказав Джек. — Ніколи не бачила.

Я подумав про те, якого страшного побою він сподівається, коли не хоче показуватись після того вдома.

У місті ми взяли таксі до «Шелбі». Готельний служник заніс наші валізи, і ми підійшли до конторки чергового.

— Почім у вас номери? — спитав Джек.

— Є тільки двомісні,— відказав черговий. — Можу запропонувати гарний номер на двох за десять доларів.

— Це надто дорого.

— Тоді візьміть двомісний за сім доларів.

— З ванною?

— Аякже.

— Можеш і ти зі мною переночувати, Джеррі,— сказав Джек.

— Та ні,— відповів я. — Я піду до зятя.

— Я це кажу не до того, щоб ти платив, — пояснив Джек. — Просто не хочеться дурно викидати гроші.

— Запишіться, будь ласка, — мовив черговий. Тоді подивився на наші прізвища в книзі.— Номер двісті тридцять восьмий, містере Бреннан.

Ми піднялися ліфтом нагору. Кімната була простора й гарна, з двома ліжками та дверима до ванної.

— Чудово, — сказав Джек.

Служник, що привів нас у номер, підняв штори й заніс наші валізи. Джек цього наче й не бачив, і я дав хлопцеві двадцять п'ять центів. Ми помилися, і Джек сказав, що не завадило б попоїсти.

Ми пішли обідати до ресторанчика Джіммі Хенлі. Там було чимало знайомих хлопців. Поки ми їли, зайшов Джон і підсів до нашого столика. Джек майже не обзивався.

— А як, у тебе з вагою, Джеку? — спитав Джон.

Джек уминав добрячий обід.

— Можу зважитись просто в одязі,— відказав Джек.

Він ніколи не мав клопоту із зайвою вагою. Був природжений вельтер і анітрохи не гладшав. А на Хогановій фермі ще й скинув.

— Вага — це єдине, з чим у тебе завжди гаразд, — сказав Джон.

— Атож, єдине… — мовив Джек.

По обіді ми пішли до «Гардена» зважуватись. За умовами матчу мало бути сто сорок сім фунтів о третій годині дня. Обгорнувшись рушником навколо пояса, Джек став на ваги. Стрілка ані зрушилась. Уолкотт щойно зважився і стояв збоку серед гурту знайомих.

— Ану дай я гляну на твою вагу, Джеку, — сказав Фрідмен, менеджер Уолкотта.

— Гаразд, тільки зважте і його, щоб я бачив. — Джек кивнув головою на Уолкотта.

— Скинь рушника, — сказав Фрідмен.

— Ну, що там виходить? — спитав Джек.

— Сто сорок три, — відповів товстун, що орудував вагами.

— Добре скинув, Джеку, — сказав Фрідмен.

— Зважте його, — сказав Джек.

Підійшов Уолкотт. Він був білявий, з широкими плечима й руками важковаговика. А от ноги мав короткуваті. Джек був на півголови вищий за нього.

— Привіт, Джеку, — сказав Уолкотт. Обличчя його було вкрите шрамами.

— Привіт, — мовив Джек. — Як живеш?

— Чудово, — відповів Уолкотт.

Він скинув з пояса рушник і став на ваги. Таких широких плечей і спини я ще ніколи не бачив.

— Сто сорок шість фунтів дванадцять унцій.

Уолкотт зійшов з ваг і вискалився до Джека.

— Отож-бо, — каже йому Джон. — Джек на чотири фунти легший за тебе.

— Коли вийдемо на ринг, ще легший буде, — каже Уолкотт. — Бо тепер я можу й пообідати.

Ми пішли з вагарні, і Джек одягся.

— Вигляд у нього хоч куди, — сказав він.

— З вигляду судячи, йому не раз добряче перепадало.

— Воно так, — каже Джек. — Його влучити не важко.

— Куди ви тепер? — спитав Джон, коли Джек одягся.

— Назад до готелю, — каже Джек. — Ви все приготували?

— Так, — відказав Джон. — Усе буде готове.

— Піду полежу трохи, — каже Джек.

— Я зайду по вас десь за чверть до сьомої, і ми разом повечеряємо.

— Гаразд.

У готелі Джек роззувся, скинув піджак і ліг відпочити. Я сів писати листа. Кілька разів я позирав на Джека, а він усе не спав. Лежав зовсім тихо, але очі щораз розплющувались. Нарешті він сів на ліжку.

— Хочеш, пограємо в крибедж? — спитав він.

— Можна, — відказав я.

Він дістав з валізи карти й таблицю для запису. Ми сіли грати, і він виграв у мене три долари.

Почувся стук у двері, і зайшов Джон.

— У крибедж гратимете, Джоне? — спитав Джек.

Джон поклав на стіл капелюха. Капелюх був зовсім мокрий. Пальто його теж намокло.

— Дощ надворі? — питає Джек.

— Не дощ, а злива, — каже Джон. — Вулиця геть забита, то довелося вилізти з таксі й чалапати пішки.

— Ідіть сюди, зіграємо разок, — каже Джек.

— Тобі треба підкріпитися.

— Ні,— каже Джек. — Я ще не хочу їсти.

Вони з півгодини грали в крибедж, і Джек виграв півтора долара.

— А тепер, гадаю, можна й попоїсти, — сказав