Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Я ж тобі ще тоді сказала, що ми обов‘язково зустрінемося. Сказала? — прошелестіло тихо-тихесенько і вражена Такаманохара зустрілася поглядом з широко розплющеними дитячими очима димчастого сірого кольору.

Такого самого, як і в Богдана Кременчука.

— Сказала, сказала, Сніжанонько!

— От ми й зустрілися.

Обличчя дівчинки болісно викривилося, вона схлипнула і раптом рвучко сіла, охопивши капітана за шию:

— Здрастуй, татуню!..

На Норильцєва дивитись було страшно. Нкса худесеньким рученятком чухав свою маківку. Теж був вражений інопланетний Нкса. Такаманохара окинула поглядом неймовірний, нашорошений дзеркальними ропаками, краєвид і лише зараз, як Ігор до того, відзначила його вгнутість. А потім обережно, наче крихкої порцелянової статуетки, Сонька торкнулася сріблястого комбінезону:

— Сніжано?!..

Дівчинка шмигнула носом і обернула до Такаманохари своє обличчя. Воно блищало чи то від металевих відлисків, чи то від звичайних сліз.

— Сніжанко, донечко, — видихнув Кременчук, — це…

— Я знаю, тато, — і дівчинка по-дорослому протягнула руку Такаманохарі. — Адже вас Соня звати?.. Можна, я саме так вас кликати буду, а не „тьотя Соня”? Бо в певному сенсі я старша за вас.

Рука її була сухою й прохолодною. Такаманохара лише плечима розгублено знизала:

— Можна, звісно… Але… Але ЯК?!?

— От-от, — підстрибнув собі й Норильцєв. — І дійсно — „як?” Як ти сюди потрапила? Як ми усі сюди потрапили? І, взагалі, куди це усі ми потрапили?

— Не торохкоти, Ігорю, — м‘яко й зморено видихнув капітан. — Не бачиш, вона ще цілком не оговталася. А як оговтається, сама все розповість. І про світ цей, і про те, як на НЛО потрапила, що колись над Гременцем літало, над Набережною Капітана Дніпрова…

— Звісно що розповім… Але давайте спочатку роззнайомимося хоч трохи. Ігоря я набагато менше знаю, ніж Соню. А Нксу… Нксу взагалі не відчуваю. І оте „відчуваю” чимось насторожило Такаманохару, але розібратися в цьому вона не встигла, бо дівчинка вже знову зверталася до неї. Симпатична, загалом, дівчинка.

— Соню, — мовила, — а ви навіть гарніша, ніж я уявляла. І до батька, я бачу, ви й дійсно…

Закінчити фразу Сніжана не встигла. Бо якесь дивне хрумкотіння донеслося з найближчого торосу. Наче зміюка величезна по битих скалках поповзла, ворушачи і їх, і нашорошене повітря цього лискучого світу.

Норильцєв рвучко обернувся, поклавши руку на свого меча. Богдан злякано притиснув доньку до себе, а Сонька стривожено примружила ледь розкосі очі, вдивляючись в гладенькі поверхні незрозумілих крижин, більше схожих на велетенські кристали. В них щось відбувалось. Таке само незрозуміле. І за хвилину це незрозуміле перетворилося на неймовірне.

А за мить до цього перетворення неясний рух в оточуючих дзеркалах набув чіткої форми і Сонька, задихнувшись від несподіванки, але не звертаючи уваги на нестачу кисню, м‘яким стрибком спробувала зайняти позицію попереду Кременчука зі Сніжаною. Але Норильцєв випередив її, з розвороту скидаючи вгору гостряк акінака і майже потрапляючи ним в темно-фіолетову, аж чорну постать, що зіскочила з найближчої крижини-кристала. Чи вистрибнула просто з нього?

Як би там ні було, постать настільки хворобливо контрастувала з цим кришталевим світом, що Зоребор на секунду розгубився і це надало змогу несподіваному нападнику відбити меча та й ногою дістатися до грудей хлопця, затягнутих в бляклу кольчугу. Та коротко дзенькнула, Ігор поточився, а Дарт Вейдер, оминувши його по короткій дузі, вже кидався до Такаманохари, хапаючи її за поперек та й притискаючи до себе.

Кременчук, що було рвучко схопився з місця, тепер прикривав собою доньку, не второпавши, що йому робити в цій ситуації.

— Ш-ш-ш-щ-щ-щ… — шипів електратор, який знову вискочив з пронизливої невідомості, немов Пилип з конопель. Лискучих конопель лискучого світу.

— Хр… хр… хр-р-р… — хрумтіло під ногами.

Сонька пручалась з останніх сил, але захват в електратора був міцний і він, наче живим щитом, захищався Такаманохарою від Норильцєва, який вже увійшов у бойовий раж та й стрибав навколо Дарт Вейдера, намагаючись дістати його кінцем акінаку. Вони крутилися на одному місці, невиразно дивуючи Богдана тим, що електратор явно не намагався втекти в нагромадження дзеркал, тягнучи дівчину за собою. Замість цього він шипів, наче розмовляти розучився, та й залишався на місці. І від цього складалося враження, що Вейдер грається з хлопцем.

А коли Кременчук зрозумів, що так воно і є, було вже пізно.

— Відпусти!.. Відпусти дівчину! — галасував Зоребор. — Ігорю, Ігорю, дістань його! — підтримував хлопця капітан, не наважуючись ані на крок відійти від Сніжани, безпосередньої небезпеки котрій, здається, поки що не було.

Нкса просто верещав, бігаючи навколо й створюючи додаткову метушню. Наче мало її було.

Зненацька Дарт Вейдер, так і не вимовивши жодного слова, зашипів особливо гучно, а потім, ухопивши Соньку вже обома лещатами-руками, здійняв її над головою та й жбурнув просто в Норильцєва. Наче колоду, обтягнуту золотавим комбінезоном. Хлопець ледве встиг відвести убік гостряк меча. А потім загуркотів разом з Такаманохарою на хрумтливу поверхню, відразу ж намагаючись висковзнути зпід дівчини.

Кременчук, так саме, як і раніше, тупцював біля Сніжани, що судомно хапала ротом повітря: їй знову ставало зле. І в цю мить Нкса, заверещавши так, що, здається, тороси аж до спадистого обрію задзвеніли, підстрибнув угору та й кинувся просто на електратора. Схопив у стрибку його за шию однією рукою, а іншою розпочав гатити по гратчастій мармизі. Невідомо, чи було тому боляче, але те, що роздратувало, це точно. Заметлявши шоломом, Великий та Незнищенний ухопив крчовника за смух-траву — аж затріщало щось — і кинув його на скалки скла, розпочавши злісно топтатися по ньому, наче по бездушній речі.

Верещання піррянина ставало все тихішим і тихішим.

Сніжана продовжувала хапати ротом повітря, а її батько, що тіпнувся було до крчовника, знову повернувся до неї, не наважуючись далеко відходити від доньки. Зоребор, врешті решт, скочив на рівні, але тут же був знову збитий до долу вивіреним ударом