Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

чим він власне працює. То були квіти, але не такі, портрет яких я замовив би йому охочіш, ніж портрет людини, замовив би для того, щоб його геній розкрив мені те, чого я так довго марно шукав у них самих: не Глід, не рожевий терник, не блаватки, не яблуневий цвіт. Ельстір, малюючи, говорив про ботаніку, але я його не слухав; він перестав мене цікавити сам собою, тепер він був лише необхідним посередником між дівчатами і мною; чари його таланту, під якими я був ще кілька хвилин тому, я цінував остільки, оскільки його дещиця в очах гуртика, якому художник мене відрекомендує, могла перейти і на мене.

Я снував по майстерні, нетерпливо дожидаючи, коли він закінчить малювати; брав до рук і розглядав етюди, багато з яких були повернуті до стіни або звалені один на одного. Так я витяг на світло акварель, пов'язану, очевидно, з давнім періодом Ельстірового життя, і вона викликала у мене ні з чим не зрівнянний захват, який розточують круг себе полотна, не лише чудово виконані, а й намальовані на такий незвичайний і захопливий сюжет, що частину їхньої зваби ми приписуємо йому, ніби малярові треба було тільки відкрити цю звабу, помітити її, вже уречевлену в природі, і відтворити. Думка про те, що такі речі, прекрасні самі з себе, незалежно від того як їх покаже художник, що такі речі існують, тішить наш природжений матеріалізм, заперечуваний розумом, і править за противагу абстрактності естетики. На акварелі був зображений портрет молодої жінки, про неї можна було сказати, що вона негарна, але в неї цікавий тип обличчя, — у чомусь ніби в мелоні, обшитому вишневою шовковою стьожкою, на голові; в одній руці — у мітенках — вона тримала запалену цигарку, в другій на рівні коліна — простого бриля для захисту від сонця. Поряд, на столі, у вазочці — троянди. Часто — і те саме стосується Ельстірової акварелі — свою оригінальність картини завдячують переважно тому, що маляр творив їх за особливих умов, спершу не вельми ясних для нас: так може здатися, що незвичне жіноче убрання — це маскарадний костюм, або навпаки, здається, що старий надягнув червону кирею, вволяючи художникову волю, а він попросту професор, суддя чи кардинал. Розпливчастість образу жінки, чий портрет був у мене перед очима, пояснювалася, хоча я цього не розумів, тим, що то була молода старосвітська акторка у напівчоловічому костюмі. Мелон, з-під якого вибивалося пишне, хоча й коротке волосся, оксамитна курточка без вилог, з-під якої білів пластрон, — усе це разом загадувало мені роботу: якого часу ця мода і якої статі модель, словом, я не міг точно визначити, що в мене перед очима, зате ясно було одне: тут знати майстерний пензель. І втіху, яку давала мені акварель, псувало лише побоювання, як би через Ельстіра, коли він затримається, я не проґавив дівчат, бо сонце стояло низько і в вікно било його укісне проміння. Ніщо в цій акварелі не було простою констатацією факту, і жодна деталь не була удана задля її ужитковости: костюм не тим, що треба ж, аби жінка була вбрана, вазочка не лише на квіти. Художник закохався у шкло вазочки, і воно ніби містило воду, в якій купалися стебла гвоздик, то було щось так само прозоре і майже так само плинне, як вода; в тім, як охоплював жінку стрій, була своя особлива, близька їй зваба, ніби промислові вироби могли змагатися з дивами природи, могли бути такі самі ніжні, такі самі любі для ока, намальовані так само свіжо, як шерсть кицьки, пелюстки гвоздики чи пера голуба. Білота пластрону, вишукана, як біль граду, з дзвіночками на грайливих її згортках, подібними до дзвіночків конвалії, зоріла ясними відсвітами заходу сонця, яскравими, тонко відтіненими, наче букети квітів, виткані на білому. Оксамит курточки з його перламутровим блиском подекуди був ніби настовбурчений, розчухраний, кошлатий і нагадував розхристаність гвоздик у вазі. Але головне — чулося, що Ельстір, не дбаючи про те, що маскарадний стрій для молодої акторки може видатися неморальним, — а для неї талант, яким вона вражатиме у своїй ролі, мабуть, не мав такої ваги, як збудлива принадність, якою вона впливає на пересичені й розбещені почуття деяких глядачів, — ухопився за цю двоїстість як за естетичний елемент, який був вартий того, щоб на ньому наголосити, і який він щосили намагався підкреслити. Овал личка буцімто майже признавався в тім, що це личко дівоче, не позбавлене чогось хлоп'ячого, потім це визнання гасло, далі знов з'являлося, але вже викликаючи думку радше про жінкуватого молодика, ледачого і мрійливого, а потім, невловне, губилося знов. Вираз сумовитої задуми в очах справляв надто сильне враження через контраст із гульливими і театральними аксесуарами. Зрештою мимоволі спадала думка, що ця журба удавана і що юна істота, яка в своєму зухвалому строї ніби чекала пестощів, мабуть, думала, що як вона прибере романтичної міни якогось зачаєного почуття, почуття невимовної туги, то вона буде з перчиком. Унизу, під портретом, стояв підпис: «Міс Сакріпант, жовтень 1872». Я не міг стримати свого подиву. «А, дрібничка, юнацький шкіцик, стрій для ревю у вар'єте. Це вже далека давнина». — «А що сталося з моделлю?» Подив, викликаний моїм запитанням, одразу замінився на Ельстіровім лиці на байдужий і неуважний вираз. «Дайте сюди акварель, — сказав він, — якраз надходить пані Ельстір, і хоча дівчина в мелоні жадної ролі в моєму житті не відіграла, — можете мені повірити, — а все ж моїй жінці дивитися на цю акварелю не обов'язково. Я зберіг її лише як утішний документ тогочасного театрального життя». Мабуть, аквареля давно не попадалася на очі Ельстірові, бо перш ніж ховати, він пильно на неї глянув. «Залишити треба тільки голову, — прожебонів він, — все інше, сказати по щирості, нікуди не годиться, так малювати руки міг тільки початківець». Прихід пані Ельстір мене зовсім добив, виходить, ми ще дужче затримаємося. Підвіконня порожевіло. Іти на прогулянку нам ні до чого. Дівчат ми однак більше не зустрінемо — то чи не все одно, довго чи недовго пробуде тут пані Ельстір? Зрештою вона пішла дуже скоро. Мені вона здалася сущою занудою; вона була б гарна, якби мала двадцять років і, скажімо, гнала вола десь у римській Кампаньї, але чорне її волосся посивіло; вона була буденна, а проте не проста, бо вірила, що величних манер і гордовитої постави вимагає її скульптурна врода, у якої вік забрав, одначе, всі чари. Убрана вона була