із щонайбільшою простотою. Мене зворушувало, але й дивувало те, що Ельстір з будь-якого приводу з поштивою ніжністю, ніби самі слова розчулювали його і налаштовували на побожний лад, звертався до неї: «Моя гожа Ґабріель!» Згодом, ознайомившись із міфологічним малярством Ельстіра, я теж побачив у пані Ельстір красу. Я зрозумів, що певний ідеальний тип, — відданий певними лініями, певними арабесками, які постійно трапляються в його творчості, — певний канон Ельстір, власне, майже божествив, увесь свій час, усі розумові свої здібності, словом, усе життя присвятивши завданню — якнайліпше розрізняти ці лінії, якнайточніше їх відтворювати. Те, що Ельстірові навіював ідеал, справді стало для нього культом, високим, вимогливим культом, який не допускав ані найменшої самозаспокоєности; цей ідеал був найважливішою частиною його самого — ось чому він не міг поставитися до нього безсторонньо, не міг не надихатися ним аж до дня, коли ідеал постав перед ним у зовнішній подобі, втілений у жіночому тілі, в тілі тієї, яка стала потім пані Ельстір і яка нарешті довела йому, — довести це може тільки хтось інший, — що його ідеал гідний схиляння, зворушливий, божистий. І який спочинок у тім, щоб припасти вустами до Прекрасного, яке досі доводилося з такими зусиллями добувати з себе і яке тепер, таємничо втілене, офірувало себе йому, винагороджуючи його постійним і плідним спілкуванням! Ельстір був тоді вже не першого молоду, — в цьому віці ждуть здійснення ідеалу лише від потуги думки. Він наближався до тої пори, коли для збудження духовних сил ми потребуємо вгонобляти плотські потяги, коли втома духу, схиляючи нас до матеріалізму і зменшення активности, пов'язаного з пасивним підпорядкуванням різним впливам, наводять нас на думку, що, може, є особливі тіла, особливий рід занять, особливі ритми, які так природно втілюють у життя наш ідеал, що як тільки ми, навіть не мавши талану, копіюємо порух плеча або поворот шиї, ми створюємо шедевр; це той вік, коли ми любимо пестити поглядом Красу поза нами, біля нас: у гобелені, в гарному ескізі Тіціановому, знайденому в антиквара, у коханці такій самій гожій, як Тіціанів ескіз. Скоро я це збагнув, як уже дивився на пані Ельстір з утіхою, тіло її стратило незграбність, бо я вклав у нього думку, що вона істота безплотна, що це портрет пензля Ельстіра. Вона була для мене одним з його портретів, та й для нього, звісно, також. Дані, які має модель, для митця нічого не важать, вони для нього лише привід, аби показати свій хист. Якщо перед нами виставити один по одному намальованих Ельстіром десять портретів різних осіб, то ми одразу вгадаємо, що вони всі ельстірівські, і це для нас найголовніше. Шкода тільки, що після припливу геніальносте, яка поймає життя, мозок утомлюється, рівновага поступово порушується і, ніби річка, яка переборює сильну супротивну течію, життя зрештою бере своє. Та поки перший період не закінчився, митець поступово відкриває закон, формулу свого несвідомого дару. Він знає, які обставини (як він повістяр) і які краєвиди (як він маляр) дають йому матеріал, і хай цей матеріал сам собою буде йому байдужий, але він так само необхідний для його пошуків, як науковцеві лабораторія, а художникові — робітня. Він знає, що створив шедеври, користуючися з тих ефектів, які дає притлумлене світло, розкриваючи гризоти сумління, які змінюють уявлення про вину, зображуючи жінок, які лежать під деревами або наполовину занурені у воду, ніби кам'яні статуї. Прийде день, коли його мозок такий буде виснажений, що матеріал, яким послугувався його геній, уже не здобудеться на те, щоб викресати розумову енергію (але ж тільки з такої снаги і виростає його творчість!), а проте митець не облишить шукати матеріалу і буде радий, що він тут, близько, бо він дає йому духову втіху і пориває до роботи; ба більше, відчуваючи до нього якийсь забобонний страх, ніби на світі немає нічого над нього, ніби в ньому міститься значна частина його твору, аж ніби навіть готова, він здобріє тим, що одвідуватиме свою натуру, схилятиметься перед нею. Він вестиме безконечні розмови з покаянними злочинцями, чия покута і воскресіння правили свого часу за тему для його романів; він купить сільську хату там, де туман скрадає світло; він цілі години пильнуватиме, як купаються жінки; він збиратиме гарні тканини. Словом, краса життя — вираз трохи безглуздий, — була тією, вже за межами мистецтва, стадією, на якій, як я помітив, зупинився Сванн і до якої, через зубожіння творчої основи, через ідоловірство перед формами, колись для нього такими плідними, через нехіть до найменших зусиль мав рано чи пізно знизитися такий митець, як Ельстір.
Нарешті він поклав останні мазки на своїх квітах; я втратив ще одну хвилину на їхні розглядини; жертва була невелика, адже я знав, що дівчат на узмор'ї немає; та якби я був певен, що вони ще там і що через ці згаяні хвилини я проґавлю їх, я все одно оглянув би полотно: я сказав би собі, що Ельстірові важливіші його квіти, ніж моя зустріч з дівчатами. Вдача моєї бабусі, від якої був такий далекий мій всепереможний егоїзм, одначе відбивалась у мені. Якби я лише вдавав, ніби люблю і шаную когось, хто насправді мене зовсім не обходив, і якби ця людина ризикувала лишень попасти в халепу, а я б у цей час наражався на справжню небезпеку, я б теж уболівав за нього, ніби його халепа — це щось поважне, а небезпека, нависла наді мною, — абищиця, бо мені б здавалося, ніби він це бачить саме у таких пропорціях. І; сказати по щирості, я б цим не вдовольнився: я не тільки не бідкався б, що мені загрожує небезпека, я пішов би сам на рожен, а інших намагався б прикрити, дарма що сам наражався б ще більше на ризик. Це виникає з багатьох причин, і всі пояснення не на мою користь. Одна причина така: коли я міркував спокійно, виходило, що життям я дорожу, та щоразу, як мене огортало душевне хвилювання або навіть коли я був просто знервований, іноді через таку дрібницю, що про неї й згадувати годі, а потім коїлася якась нелюба пригода, здатна погубити мене, то нова тривога здавалася мені проти колишніх дрібною і викликала в мене почуття блаженної, сказати б, полегкосте. Сам я людина не хоробра, а проте я знаю за собою одну здатність, яку, по серйозних роздумах, я, зрештою, визнав глибоко мені чужою, визнав геть-то незрозумілою: захоплення небезпекою. І
