Читати книгу - "Дамір, Iрина Давидова"

Піднявшись з ліжка, Лія підійшла до вікна і, обхопивши себе руками, глибоко зітхнула. Я бачив, як їй було важко, і сам в душі відчував неприборканий гнів від її розповіді. Те, що довелося пережити маленькій дівчині, було вище мого розуміння, але я намагався тримати себе в руках, знаходив сили, щоб її не злякати. Мала й так була на межі зриву після всього, що сталося, і я не хотів лякати її ще більше. Я знайду куди діти свою злість, але не буду зриватися на коханих, не на тих, ким так сильно дорожу. Мої дівчатка тепер будуть щасливі, про це я подбаю, а всі, хто хоч раз заподіяв їм шкоди, отримають своє покарання.

Подивившись в ліжечко на Лапочку, я піднявся і пройшов до коханої, яка невідривно дивилася у вікно, нервово кусаючи губу. Її напруга передавалася мені і я помітив: варто було підійти, вона зіщулилась, вся стиснулася, знову закриваючись і відсторонюючись від мене. Намагаючись не злякати ще більше, повільно провів пальцями від ліктів до плечей і стиснув останні, несильно, просто показуючи їй, щоб розслабилася. Лії довелося багато чого пережити, і тепер вона боялася будь-якого різкого руху, боялася дотиків і шерехів. Поки я навіть не уявляв, що мені потрібно зробити, щоб в її очах знову горів вогонь, щоб вона жила, як раніше, не думаючи, що їй хтось заподіє шкоду. Єдине, в чому був упевнений — в тому, що буду піклуватися про неї і про доньку, вони стали не просто моїм життям, вони стали центром мого всесвіту.

— У дитинстві хочеться скоріше стати дорослим, ні від кого не залежати, жити своїм життям і робити, що хочеться, — прошепотіла Лія і глибоко зітхнула, тремтячи всім тілом.

— Ліє...

— Ні, Даміре, почекай, — похитала головою і знову зіщулилася.

Хотілося обійняти її міцно і подарувати тепло й затишок, та тільки на все у неї була очікувана реакція.

— Я виросла, тільки не змогла розпоряджатися своїм життям, відняли у мене це право. Все відняли — дочку, життя, щастя, виваляли у лайні, а тепер..., тепер я навіть не знаю, як мені відмитися від усього цього. За все життя, напевно, не вийде відтерти все лайно.

Бачити малу у відчаї було нестерпно боляче, але я розумів, щоб їй стало легше, необхідно виговоритися, і можливо, поплакати.

— В душі не залишилося нічого світлого, нічого доброго. Як було раніше? Хотілося жити, співати від щастя, а зараз...

— А зараз є дочка, вона найсвітліша в твоїй душі.

— Тільки вона і... Заради неї я досі жива, інакше...

— Не говори так, прошу.

Я поклав руку їй на ключицю і міцніше притиснув до себе, відчуваючи її тремтіння у всьому тілі. Яка ж вона маленька і тендітна, але згадуючи все, що сталося, я розумів, наскільки вона сильна душею. І не дивно, що в ній немає нічого світлого, Лія боролася за життя як могла, і боролася саме морально. Фізично нічого б зробити не змогла проти тієї гниди, яку хотілося воскресити і знищити ще раз.

Крихітка поклала голову мені на груди, і, прикривши очі, трохи розслабилася, що принесло мені якесь полегшення. Та тільки поспішив я з висновками — по правій щоці покотилася сльоза, і Лія відскочила від мене і впала на підвіконня так, немов у неї не залишилося більше сил.

— Тобі треба поплакати, — я присів навпочіпки і взяв в руки її долоньки, уважно дивлячись в карі вири, наповнені сльозами, — ходімо в гардеробну, там є диван. Ти поплачеш і тобі стане легше.

— Ні, я не можу залишити Ангеліку одну.

— Ми візьмемо з собою радіоняню, і якщо Лапочка прокинеться, відразу ж повернемося до неї, — пояснив я, прекрасно розуміючи її страх залишити дочку одну.

— Навіщо ти це робиш, Даміре?

— Що я роблю?

— Навіщо няньчишся зі мною? Я ж гірше за малу дитину.

— Відповідай мені на питання: навіщо ти пішла до Шираєву, рятуючи мені життя?

— Я ж..., — зірвалася вона, і застигла, не в змозі вимовити те, що відчуває.

— І я роблю все це заради тебе, тому що за ці півроку нічого не змінилося, а тільки стало міцніше, сильніше, що б ти собі не думала.

— Але ти не повинен страждати поруч зі мною, ти повинен жити.

— Жити я повинен? — вимовив трохи голосніше і, озирнувшись на ліжечко, додав: — Вийдемо на хвилинку, рідна.

Я взяв її руку і, намагаючись не напирати силою, повів за собою, виводячи зі спальні, спускаючись разом на перший поверх.

— Що таке? — запитала, коли ми опинилися у вітальні, і я розвернув її до себе обличчям.

— Жити я повинен, значить? — заговорив у голос, серйозно дивлячись їй в очі. — А ти що повинна робити? Думаєш, врятувала мене, ризикуючи собою, і я буду радіти, як ідіот?

— Даміре, я не...

— Послухай тепер ти, Ліє! Я не довбаний страждальник! Поруч з тобою дихати тільки почав, жити! А ось коли тебе не було, тоді я страждав, тоді життя не розумів! А ти мені кажеш, що я няньчусь з тобою? Так нехай я буду краще няньчитися, ніж переживати і думати, де ти і як! Зрозуміло тобі?

— Ти не розумієш, що я не можу тебе підпустити до себе? Мені страшно, Даміре, страшно!

— А я не напираю на тебе і готовий чекати скільки завгодно!

— Ви чого кричите тут? Чого сваритеся? — в кімнату влетіла мама, з жахом в очах дивлячись на мене, як на ворога народу.

— Ми не сваримося, — хотів пояснити я, але мене перебили.

— Ніхто кричати не буде в домі, де моя внучка! І ти, здоровий чолов'яга, не кричи на маленьку дівчинку!

— Фіга собі! — здивувався я і навіть посміхнувся, що моя мама захищає Лію. — Я їх тут, значить, оберігаю, і ще й винуватий.

— Аліно Семенівно, Ви не переживайте, — влізла мала, але мама і їй виписала.