Читати книгу - "Американська трагедія"

Але, замість того щоб протестували, чого спочатку побоювався Клайд, Роберта відразу погодилася. Дуже багато в поведінці Клайда, починаючи з різдва, так обурювало її, що вона зовсім розгубилася і думала лише про те, аби без розголосу виплутатися з біди і потім піти своїм шляхом, хоч би як це було гірко і важко. Відтоді як вона зрозуміла, що він більше не кохає її і одверто хоче покинути її, вона зовсім не хотіла силоміць удержувати його. Нехай іде. Вона й одна проживе. Так, вона зможе жити й без нього, аби тільки виплутатися з цієї історії. Та кажучи собі все це і добре усвідомлюючи, що щасливі дні її життя минули безповоротно, вона закривала обличчя руками і витирала нестримні сльози. Чи могла вона думати, що так закінчиться…

І коли, побувавши у Шорта, Клайд того ж вечора прийшов до неї, страшенно задоволений собою і своїм подвигом, вона уважно вислухала його пояснення і сказала тільки:

— Ти точно довідався, де це, Клайд? Можна спокійно доїхати поїздом, чи там доведеться ще далеко йти пішки?

Коли він пояснив, що це близько від Гловерсвіля — власне, передмістя — і що лікар живе всього за чверть милі від станції, вона спитала ще:

— А він буває вдома ввечері чи нам треба буде прийти вдень?

Краще було б, якщо можна поїхати ввечері. Менше риску, що хто-небудь побачить нас. 1

Клайд заспокоїв її: від Шорта він знав, що лікар приймає ввечері.

— А ти не знаєш, старий він чи молодий? — продовжувала воиа. — Мені було б куди легше, якби він був старий. Я не люблю молодих лікарів. У нас удома завжди бував старий лікар. Мені було б легше говорити з таким, як він.

Цього Клайд не знав. Він не подумав спитати про це Шорта, але, щоб заспокоїти Роберту, навмання сказав, що лікар середнього віку, — так воно й справді було.

Наступного вечора обидва вони, — нарізно, як звичайно, — поїхали до Фонди, де довелося зробити пересадку. Та ось і потрібна їм станція. Вони вийшли з вагона і пішли рівним зимовим шляхом, укритим твердим, злежалим снігом. Іти ним було легко, і вони йшли швидко, бо між ними вже не було тієї близькості, яка колись примушувала їх зволікати. Ще зовсім недавно, думала Роберта, якби вони з Клайдом опинилися в такому безлюдному місці, він з радістю уповільнив би крок, обійняв би її за стан і почав би весело розповідати про все потрошки: про погоду, про роботу на фабриці, про м-ра Лігета, про свого дядька, про нові фільми, про те, як приємно було б з’їздити вдвох ось туди, зробити те й те… А тепер… адже саме тепер вона, як ніколи раніше, відчуває потребу в його прихильності й підтримці! Та він — Роберта бачила це — був весь заглиблений у тривожні розмірковування: чи не злякається вона, залишившись сама, чи не втече, чи зуміє сказати те, що потрібно, в належний момент, щоб переконати лікаря допомогти їй і до того ж за найменшу плату.

— Ну, Берта, як ти? Нічого? Не злякаєшся, га? Будь ласка, не треба! Пам’ятай, ти йдеш до лікаря, який уже робив такі речі. Я про це точно довідався. Ти тільки скажи йому, що тебе спіткало нещастя, от і все, і що ти не знаєш, як бути, якщо він якось не допоможе тобі, бо ти не маєш друзів і тобі зовсім немає до кого піти. І взагалі справа така, що ти не можеш ні до кого звернутися, якби й хотіла, бо знайомі можуть тебе виказати, розумієш? А якщо він питатиме, де я і хто я, ти просто скажи, що був тут один молодий чоловік, але він поїхав… не називай ніяких імен, а просто скажи, що поїхав, і ти не знаєш куди… утік, розумієш? А якщо спитає, чому ти звернулася до нього, скажи, що чула, як він допоміг одній дівчині — що вона тобі розповіла. І поясни, що ти мало заробляєш, а то він подасть такий рахунок, який я не зможу оплатити. Найкраще попроси його на виплат на кілька місяців або що-небудь таке, розумієш?

Клайд так нервував, намагаючись вдихнути в Роберту мужність і енергію, необхідні, щоб пройти через усе це і домогтися успіху, що не розумів, які безглузді і непрактичні майже всі його поради і напучування. А Роберта думала, що легко йому відсторонитися і повчати її, а вона мусить піти і витримати все це сама. І до того він явно дбає про себе далеко більше, ніж про неї. Нехай вона сама виплутується, та ще й так, щоб йому все це обійшлося якнайдешевше, і без особливого клопоту!

І проте, незважаючи ні на що, її навіть зараз вабило до нього: вона кохала його бліде обличчя, тонкі руки, його нервову витонченість. Вона знала: в нього самого невистачило б ні сміливості, ні зна-хідливості на те, що він примушує її робити, — і все ж вона не гнівалася. Вона тільки сказала собі, що хоч він і повчає її, як їй поводитись, вона не дуже слухатиме його поради. Вона зовсім не мала наміру казати, ніби її покинули, — це було надто важко і соромно. Вона скаже, що вона одружена, але вони з чоловіком дуже бідні і поки що не можуть мати дитину, — все це, як вона пам’ятала, розповідав Клайд аптекареві в Скенектеді. Зрештою, хіба знає Клайд, що вона переживає? Він навіть не йде з нею, щоб полегшити їй усе це.

Однак, підкоряючись суто жіночому інстинктивному потягові знайти в комусь підтримку, вона обернулася до Клайда, взяла його за руки і завмерла. їй хотілося, щоб він обійняв її, приголубив, сказав, що їй нема чого боятися — все буде гаразд… У цьому мимовільному пориві відбилося її колишнє довір’я до Клайда, — і хоч він більше не кохав її, він звільнив руки і обійняв її, просто для того, щоб підбадьорити.

— Ну, сміливіше, Берта! — сказав він. — Послухай, не можна ж так. Невже тобі невистачить хоробрості тепер, коли ми вже прийшли? Треба тільки зайти — і тоді все буде не таке вже страшне, запевняю тебе. Ти повинна тільки вийти на ганок і подзвонити. А коли вийде він чи хто-небудь інший, скажи, що хочеш поговорити з лікарем наодинці, розумієш? Тоді він знатиме, що