Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Якось я пішов на демонстрацію мовчазного протесту. І стало не по собі, хоча мітинг було присвячено річниці окупації Чехословач-чини. Відраза до демонстрацій згоди настільки велика, що поширюється для мене і на демонстрації протесту. Я розумію, що це безглузде відчуття. Учасники багатьох московських демонстрацій розповідали мені, що вони почували себе в них якось особливо піднесено, щасливо, прекрасно. Так що кожному своє…

Усі нові нещастя вдаряли по нервах. У Зампіри Асанової брат захворів на рак. Він приїхав до нас до Києва у спеціалізовану лікарню. Я приходив до нього, і він, згасаючи, розповідав, що у нього не дуже страшна хвороба, його просто побили кагебісти і щось пошкодили. Коли він виходив з палати, за ним вислизав «хворий» кагебіст (медсестри ніяк не могли зрозуміти, на що хворіє «товариш»). Ми сміялися з вивертів кагебіста, брат весело, я — не дуже, адже я знав про рак, і кагебіст був немовби символом індивідуальної хвороби. Потім брат Зампіри повернувся у Ташкент, а через два місяці я отримав листа від Зампіри — страхітливий крик болю, жаху: в арику потонула братова дочка.

Відповідь Зампірі я писав близько двох місяців — і написав тільки в тюрмі. Тільки в тюрмі я знайшов слова, адже там важко втішати перед обличчям смерті. Втішних слів немає, всі вони фальшиві, всі брешуть.

Раковий корпус — країна Совєтів — страшна й тим, що в ній захворюють, як і в інших країнах, на звичайний рак. І — що страшніше — фізичні, психічні або соціально-ідеологічні хвороби важко вилікувати. Та й не розділяються вони, хвороби ці.

В Умані у нас був близький друг, робітник Віталій Скуратівський. Свого часу йому не вдалося вступити до того інституту, куди він хотів, а просто вища освіта йому була ні до чого. Він багато думав, читав. Хоча й був самвидавівцем, але завжди відчувалось, що він думає про глибші речі, ніж політичні проблеми. У наших суперечках він участі майже не брав, мовчки усміхався (розкривався тільки дуже близьким, і тоді відчувалась надзвичайно тонка, чуйна душа цього «звичайного» хлопчини). Декілька років тому він захворів. Біль його мучив страхітливий, але він намагався не показувати цього.

Віталій іноді приїжджав до Києва, у відрядження. Приїжджав також, щоб дістати самвидав або рідкісні книжки. Я давав йому новий самвидав, читав свої статті. Критикував статті він рідко, частіше запитував, уточнював для себе поняття, ідеї. Його мати працювала в Уманському міському музеї. Добре знала українську культуру, історію. До Віталія ставилась стримано ласкаво і з прихованим жалем.

І ось нещодавно я дізнався, що він вмирає від раку, сил уже нема, лише фізичні страждання. До Парижа він прислав теплого листа. З почерку видно, як важко йому тримати ручку, писати. І він знайшов сили не лише написати декілька слів, але й вкласти в них тепло. Знаючи, як я люблю Софіївку — Уманський старовинний парк, прислав свої останні фотографії наших улюблених місць. Усі друзі — уманці, кияни, москвичі — від безсилля й жалю не знають, що робити, як допомогти. Кажуть, він з великими зусиллями прочитав нашу листівку. Кажуть, що мучитись йому недовго, але біль страшний.

Коли я був у Дніпропетровській психтюрмі, Віталій приїжджав до Тані — допомогти морально, попоратись на господарстві. Всі друзі метушились, не знали, як йому допомогти, як полегшити його фізичні страждання. А він мовчки, «безідейно» полегшував душевні страждання киян…

Ні гроша не варті ідеї перед мовчазним Віталієм, його небагатослівною людяністю. Не слово, а діло — сенс гуманізму. А слова лише відбивають добре діло, або ж спотворюють його.

Я раніше вже описував свого старого друга юності К., який згодом став ворогом.

І раптом друзі повідомили мені, що він вмирає від раку і знає про це. Він переказав мені через них у Париж вітання, не прощення, а прощання.

Але смерть сильної людини, колишнього друга, який, вмираючи, думає про своїх старих друзів (а я, мабуть, йому ворог: злигався з євреями, утік за кордон; але, може, він вже так не думає?) якось зміщує всі грані. Вмирає і страждає людина, і кудись відходить вся ідеологія, що розділяє людей на ворогів.

Тільки-но мене сповістили, що він помирає, стало боляче: як страшно я про нього написав. Що ж робити — викинути суперечки з ним, його гидкі фрази? Це буде неправда і навіть неповага до нього як до друга, адже він щось же ж колись дав мені, у часи нашої дружби. Та і як ворог щось дав — зрозуміти мою власну «тінь»…

У всіх трьох випадках видно цей нерозривний зв’язок соціального, історичного, духовного й фізичного «раку». Не можна роздроблювати людину. Людина нероздільна, нація нероздільна, людство і його майбутнє нероздільне. І роздільні — для нероздільного пізнання.

Зараз, коли я правлю рукопис для російського видання — немає вже ні К., ні Віталія. Нічого не хочу змінювати, додавати. Перед очима — Віталій: він настільки українець у чомусь головному, що нічого специфічно українського в зовнішньому, на поверхні в ньому немає. Він настільки пройнятий Україною — через своїх предків, свою матір, своє зацікавлення загальнолюдською культурою, любов’ю до знаменитої Софіївки — парку кохання графа Потоцького і Софії (що допомагала князеві Потьомкіну намовити Потоцького зрадити Польщу — заради кохання), настільки українець, що не вирізняє свого національного, свого патріотизму як чогось особливого, не ділить людей за націями. Йому незрозуміла спотворена, надривна любов до Батьківщини, з її неповноцінністю і невиправданою гординею.

Він працював на вітамінному заводі, на тому самому, звідки вигнали Ніну Комарову й Віктора Нєкипєлова. Там він захворів на «вітамінну», «грибкову» хворобу. Лікарі вирішили, що в нього туберкульоз легень, два роки лікували — без жодних результатів (правда, вважалось, що туберкульоз у нього вилікували і тому навіть не звертали уваги на його скарги).

Нарешті у Туберкульозному інституті (в Києві, куди з великими зусиллями і через знайомства його взяли, хоча, згідно зі встановленими правилами, будь-хто з трудящих має право на лікування в такому інституті) у легенях виявили «грибок». Але після двох місяців лікування його виписали з інституту — адже ж не можуть так довго лікувати (він вичерпав свій «ліміт» на безкоштовне лікування) — і відправили на роботу, у шкідливий цех,