Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

«Частково», — нарешті зізнався він, а далі запитав: — «Що там сталося?»

«Там було лігво поганих людей…» — Катя зам’ялася, зрозумівши, наскільки це банально звучить. — «В твоєму лісі людина, яку ми винесли, створила тіло для демонеси. Вони живилися твоєю енергією, щоб зробити купол і приховувати свої дії довгі роки… Мені довелося підпалити будинок і…» — в цей момент Катя згадала що вогнище розповсюджувалося на ліс. Вона різко відірвала погляд і глянула через плече назад. Вогню не було видно. Купол приховував те, що відбувалося всередині. Вона повернула погляд на лиса.

«Не роби так більше».

«Вибач, я згадала, що там пожежа. Мені довелося підпалити будинок, щоб досліди ніхто не зміг продовжити. А вогонь розповсюдився на ліс… Пробач, можливо, згорить багато лісу — твоєї домівки — через мене, коли вогонь вирветься з-під купола», — Каті було ніяково, що вона не подумала про наслідки, коли підпалювала будинок.

«Вогонь не вирветься. Купол там і залишиться, поки полум'я не випалить все вщент. Лише тоді пожежа заспокоїться».

«То тобі доведеться тепер постійно тримати той купол і витрачати на нього свої сили?»

«Коли вогонь згасне, а земля вистигне, купол буде знятий, там знову зможуть ходити як люди, так і тварини. Але знадобиться час, щоб ліс відновився. Така ціна моєї неуважності…» — в останніх словах лиса можна було вловити смуток.

«Шкода це чути…» — Каті і самій було сумно від того, що тваринка розплатилася такою частиною свого лісу, який повинна була захищати. — «Там залишилася металева капсула…» — вона намагалася підібрати правильні слова. — «Я думаю, після вогню вона більше не становитиме загрози…» — вона не договорила.

«Я тебе зрозумів. Капсулу ніхто не побачить, навіть якщо буде прямо на неї дивитися. Даю слово!»

«Дякую!»

«Ні, це я вам дякую! Як тільки спалахнув будинок, я наче прокинувся від глибокого сну, в який час від часу пірнав. Ліс майже залишився без своїх жителів, бо я не міг виконувати свою роботу. Вони відчували щось погане, а я — ні… Я довірився не тій людині... Хоча і відчував, що з тим чоловіком щось не так... Але зараз точно все буде добре!»

«Рада чути, що у тебе нарешті все гаразд, правда!»

«І це завдяки вам! Хоча декому довелося заплатити не меншу ціну, ніж мені», — смуток знову відчувався в словах тваринки.

«Що? Ти про вченого?» — Катя хотіла повернути голову і глянути, на кого дивиться лис, але вирішила цього не робити. — «Він заслужив! Йому пощастило, що ми врятували його від тієї демонеси і винесли з вогню».

«Ні, я про твого друга. Він інший, наче у нього забрали щось дуже важливе. Відчуваю в ньому порожнечу».

«Що, про кого ти?» — цього разу шокована Катя не втрималася і подивилася на своїх друзів, вони розмовляли про зброю і стрілянину. — «Ти про Степана?» — вона дуже за нього переймалася.

«Veritas quaesitor».

«Veritas quaesitor?..» — вона намагалася згадати хто був під цим іменем. І вирішила, що це все ж таки Степан, бо в Андрія це ім’я було довшим. — «Що з ним? Що зі Степаном?»

«Щось сталося з його душею. Він страждає, але не може цього відчути».

«З ним все буде добре?» — Катя прикусила губу, тепер вона вже боялася за детектива.

«Цього, на жаль, я не знаю. Час покаже…»

«Я можу йому якось допомогти?»

«Цього я теж не знаю».

— Катю, що там каже наш дух лісу? — відізвався Степан, закінчивши балакати з Андрієм.

«Тебе кличуть друзі».

«Думаю, ще кілька хвилин почекають. Ти точно не знаєш, як я можу допомогти, чи не хочеш казати?»

«Я не знаю, як йому допомогти. Хотів би я вам відплатити за те, що допомогли врятувати мій ліс… Але тут я безсилий».

Запанувала довга тиша, як для такої жвавої бесіди. Катя вже збиралася відвертатися і повернутися до друзів, аж раптом придумала, як лис їм може відплатити:

«Я знаю, як ти можеш нам віддячити. Виведи нас якнайшвидше з лісу до дороги, щоб нас знайшли... Інакше ми тут і замерзнемо, мої друзі залишилися без теплих курток. Та і моя куртка майже не тримає тепла…» — Катя обхопила себе руками, бо стало мерзлякувато. Пальцями вона дещо намацала.

«Я буду тільки радий показати вам найкоротший шлях», — щиро відповів лис і підхопився на лапи.

— Катю?! — тепер вже покликав Андрій, побачивши, як тваринка підвелася. На це звернення вона лише підняла руку з піднятим вгору вказівним пальцем, даючи зрозуміти, що їй потрібно ще трохи часу.

«У мене буде до тебе ще одне прохання…»

Нарешті Катя відвела погляд від духу лісу і повернулася до своїх друзів:

— Лис допоможе нам якнайшвидше дійти до дороги.

— Що він ще сказав? — поцікавився Степан, підходячи до Євсія, який вже був дуже блідий від холоду, і почав підіймати вченого з землі. Андрій не забарився і допоміг другу.

— Що ми можемо не перейматися вогнем, він залишиться під куполом і не зачепить іншу частину лісу.

— Радий це чути, — сухо відповів детектив, після чого перевів свій погляд на лиса: — Показуй дорогу, друже!

Тваринку не потрібно було просити двічі, лис розвернувся в потрібну сторону і непоспіхом побіг попереду людей. На спині зникли всі плішини, на тих місцях вже було коротке хутро.

За той час, доки вони протистояли Натбріс, лис встиг позбутися бруду та плям на хутрі. І тепер був таким же білим та пухнастим, яким його вперше побачили Степан та Андрій.

Час від часу лис зупинявся, наче розмірковуючи, куди йти далі, і змінював напрямок.

— Він точно веде нас коротким шляхом? — пошепки запитав Степан, якому вже було холодно. Пальці неприємно кололо, а ніс він зовсім перестав відчувати.

— Він — дух цього лісу, тож саме він знає найкоротший шлях… — Андрій балакав повільно, бо не міг нормально ворушити щелепою через холод.

— Ми йшли до того куполу пів ночі, не думаю що за ці пів години він зміг би нас вивести до дороги… — втрутилася Катя, яка всіляко намагалася зігріти руки, потираючи їх одна об одну. В кишені запхати їх не було можливості, бо там досі лежали жорсткі диски.