Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Тоді, може, ти поясниш мені, навіщо він змінює напрямок? Може, він сам заблукав? — в голосі Степана не було злості, він просто не розумів маршруту.

— Я не знаю… — знизавши плечима, Катя відмітила для себе, що Степан дійсно змінився, як і казав лис.

Далі вони знову йшли мовчки, обходячи дерева, кущі папороті та інші рослини, які чекали весняного пробудження. На вулиці почало сіріти, тож нарешті стало видно, куди вони стають. Більше не було несподіванок у вигляді якихось ям чи невеликих насипів, через які вони постійно перечіплялися.

— Здається, я знаю, де ми йдемо… — так само повільно промовив Андрій, оглядаючись навколо.

— Де? — Степан озирнувся, але нічого знайомого не побачив. В очах була втома, окрім дороги і білого лиса, більше нічого не існувало.

— Це ті квіти, про які я думаю? — запитала Катя, починаючи розуміти Андрія.

— Думаю, що так і є... За годину ми повернулися до того місця, де зберігалися душі, — Андрій підтвердив здогади дівчини.

Лис стояв за двадцять метрів попереду людей і чекав, доки вони все оглянуть. Зараз йому було цілком байдуже, що вони розглядають загиблі квіти папороті. Та він все сильніше переймався за людей, бо їм треба було ще трохи пройти, але всі вже були виснажені та замерзали. Тож зупинки були недоречні.

— Тож скоро вийдемо на дорогу?

Замість Андрія на це запитання відповів лис, який почав дзявкати, привертаючи до себе увагу.

— Схоже, перерва закінчилася і час рухатися далі… — підсумував Степан.

Далі вони рухалися ще повільніше. Холод пробирав до самих кісток. Навіть Катя, маючи хоч якусь курточку, вже не могла себе стримувати і почала тремтіти. Весь час подорожі вони не розмовляли, щоб не витрачати зайвої енергії, якої і так вже не було. Так вони пройшли ще двадцять хвилин, аж доки не почули звук проїжджих автівок.

Спочатку їм всім здалося, що шум машин вчувся, адже ще кілька хвилин нічого не було чути. Але потім автомобілі стало чутно майже постійно. Хтось їхав на роботу, хтось на ринок, чи на відпочинок — для всіх інших людей життя кипіло.

Лис став більш жвавим і постійно прискорювався, щоб швидше довести людей до дороги. Проте йому постійно доводилося себе зупиняти і чекати, доки люди, у яких вже не було сил, зможуть його наздогнати.

Нарешті з-за дерев можна було розгледіти дорогу і автомобілі, що проїжджали то в одну, то в іншу сторону. Лис зупинився і сів на землю.

— Дякую, — ледь вимовив Степан.

— Дякую тобі, — так само через силу сказав Андрій.

Вони не зупинялися, а продовжили йти до дороги. Адже, якби зупинилися перепочити, йти далі вже не змогли б. Лише Катя пригальмувала біля лиса:

— Дякую, що вивів нас, — вона неохоче зняла з себе куртку і, на її превелике здивування, майже не відчула різницю. Їй було так само холодно. Катя протягнула куртку лису і той схопив її зубами. — Заховай і збережи її, як ми і домовлялися. Хтось із нас обов’язково за нею повернеться!

Лис ще кілька секунд посидів на місці і побіг назад до свого лісу із курткою у зубах, в кишенях якої лежали жорсткі диски.

Катя пришвидшилась, наскільки могла, щоб наздогнати своїх друзів. І зробила це перед самим виходом із лісу.

— Де твоя куртка? — втомлено спитав Андрій.

— Віддала лису.

— Йому холодно? — без іронії та сарказму спитав Степан.

— Ні, — зіщулила очі дівчина. — Він збереже жорсткі диски, щоб вони не потрапили до рук поліції.

На це ніхто нічого не сказав.

Спустившись з невеликого схилу, нарешті вони опинилися на узбіччі дороги. Ноги в усіх боліли і мало не німіли. З останніх сил вони стояли, піднявши великий палець, намагаючись зупинити хоч якийсь автомобіль. Так вони простояли майже десять хвилин. Все було дарма: машини проїжджали повз, навіть не пригальмовуючи.

— Ходімо у бік міста, — запропонувала Катя, якій стояти на одному місці було набагато гірше, аніж йти.

Мовчки зітхнувши, чоловіки повернули до міста, і повільно рушили вперед.

Вони не встигли далеко відійти, як раптом почулися автомобільні сирени. За двісті метрів, з-за повороту, з’явилася патрульна машина, за якою одразу їхала екстрена медична допомога. Автівки швидко гальмували, щоб зупинитися біля напівроздягнених людей.

Патрульна машина не встигла повністю зупинитися, як відчинилися двері і з-за керма вискочив Руслан Павлович:

— Дідько, не думав, що буду такий радий вас бачити, — заметушився він. — Давайте допоможу, — він обережно підхопив під руки Євсія, замінивши Андрія. Але і Степан відпустив вченого, бо більше не міг його тримати. — Швидше, допоможіть їм, — кричав начальник поліції працівникам екстреної допомоги.

— Спочатку його, — детектив ледь зміг підняти руку, вказуючи на Євсія.

— Так, звичайно… — одразу погоджувався Руслан. — Як ви почуваєтеся? Де ви були? Що з вами сталося? — засипав він питаннями, коли працівники екстреної допомоги забрали непритомного Євсія.

Ніхто нічого не відповідав. У них не було сил. І ніхто не розумів, чому такий галас через те, що їх не було одну ніч.

— Я так за вас переймався. Коли мене сповістили, що помітили людей без верхнього одягу, схожих на вас, я сам вирішив приїхати і перевірити, — Руслан Павлович був щиро радий бачити цю трійцю живими.

Він не міг повірити своїм очам. Поліціянт так і хотів їх обійняти, але все ж вирішив не заважати медичним працівникам оглядати їх стан, і особливо обморожені пальці.

— Я такий радий, що ви знайшлися… живими… Де ви були весь цей тиждень?

Всі троє переглянулися, нічого не розуміючи.

— Тиждень? — видавив з себе Степан.

— Так, ми вас шукали цілий тиждень!