Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Менш ніж за півгодини їх доставили у лікарню Вінниці, звідкіля нещодавно вони виписалися. Тепер же їх тримали у відділені інтенсивної терапії під крапельницями. Всіх в одній палаті.

Катя наполягла на тому, що не хоче бути одна в іншій палаті. Тож завідувач відділення здався і дозволив, але все ж біля її ліжка встановили ширму на ніжках, щоб вона мала можливість закриватися від поглядів чоловіків.

Але ці заходи були не потрібні: що Андрій, що Степан здебільшого лежали, дивилися у стелю, обмірковуючи те, що сталося, чи просто спали, щоб відновити сили.

Перед їх палатою цілодобово чергували два поліціянти, які мінялися кожні вісім годин.

Євсій же був в реанімації, і до нього нікого не пускали, окрім працівників медзакладу. Тим не менше, у реанімаційному передпокої також чергував один поліціянт, перевіряючи всіх відвідувачів.

Майже добу всі втрьох лежали під крапельницями, і їх з підтримкою водили в туалет по черзі. Лікарі робили все можливе, щоб врятувати їх обморожені пальці. Які своєю чергою майже не ворушилися. Будь-який рух спричиняв сильний біль та неприємне поколювання. Тож телефонами вони не могли користуватися. Крім того, вони були розряджені, а зарядний пристрій пообіцяли принести лише вранці.

Тож перший день і вся ніч пройшли майже у повній тиші.

А от ранок видався надто гучним. Через зачинені двері палати було чутно галас. Якась божевільна кричала на все відділення, намагаючись щось довести медичному персоналу.

Врешті решт цю ненормальну спробували затримати чергові поліціянти. Але і це не зупинило божевільну. Навіть через зачинені двері всі троє почули ляпаси.

Двері в палату відчинилися. У проході стояла Натібріс, але з помітним животиком.

Степан та Катя побіліли від страху. Вони потягнулися до крапельниць, щоб вийняти голки і мати можливість дати хоч якусь відсіч. Але пальці все ще погано слухалися.

— Я ще раз повторюю, вам сюди не можна, — вбігла медсестра, але в наступну секунду перемкнулася на своїх пацієнтів: — Що це ви тут намагаєтеся зробити? Вам ще пів години капатися, — медсестра намагалася приборкати пацієнтів, щоб вони не чіпали систему з голкою.

— Ти живий… — посміхнулася Натібріс до Андрія.

— Так, кохана, — посміхаючись, ніжно відповів Андрій. — Друзі, — звернувся він до Каті та Степана, — познайомтеся — це моя дружина Яна.

Майже одночасно вони розслабили руки, припинивши тягнутися до своїх крапельниць. І з полегшенням видихнули.

Яна хотіла одразу побігти до чоловіка, стрибнути у ліжко і притулитися до нього. Але в її становищі тепер було важко бігати. Тож вона пройшла повз медсестру і обережно нахилися, щоб обійняти Андрія.

— Я тобі дзвонила, ти був поза зоною досяжності… — на очі Яни навернулися сльози. — Я місця собі не знаходила весь цей тиждень… — врешті-решт вона не витримала і розплакалася.

Медсестра швидко оглянула крапельниці в усіх пацієнтів і нарешті вийшла з палати, зачинивши за собою двері.

— Де ти був? — крізь сльози питала Яна.

Степан відмітив для себе, що голос дівчини був дуже схожий на Натібріс, хоча і була ледь чутна різниця. А ще вона була повною протилежністю тієї демонеси. Такою лагідною та дбайливою.

— Це буде дуже довга історія… Присядь, будь ласка, тобі не варто довго стояти на ногах, — Андрій хотів допомогти своїй дружині, але голка в його руці не дозволяла.

Озирнувшись по сторонах, Яна звернула увагу на четверте, порожнє, ліжко. Довго її просити не довелося, вона одразу пішла і сіла на те ліжко. На сьомому місяці вагітності спина та ноги у неї досить швидко втомлювалися.

— То де ви всі зникли на тиждень? Мені довелося підняти на вуха всю поліцію Вінниці та області. Я їх смикала кожні кілька годин, доки вони не погодилися оголосити вас зниклими безвісти, — Яна трішки посовалася на ліжку, щоб всістися якомога зручніше.

 — А-а-а… — посміхнувся Степан, — зрозуміло, чому Руслан Павлович був такий радий нас бачити. Зрадів, що ти більше не будеш його діставати.

— Можливо, — трохи холодно відповіла Яна. Вона ще не дуже добре знала цих людей, тож не поспішала повністю довіряти чи відкриватися. — То що, мені ще довго чекати відповіді на своє питання? Куди ви зникли на тиждень? — дивилася вона на свого чоловіка.

— Нас не було всього добу… — тихо відповів Андрій.

Він почав розповідати дружині події, які з ним сталися після останньої телефонної розмови з нею. Час від часу вставляли свої коментарі Степан та Катя, доповнюючи слова Андрія. Вони робили паузу лише тоді, коли в палату заходила медсестра, щоб перевірити їх стан та прибрати крапельниці.

Яна мовчки слухала. Ближче до кінця розповіді вона стала блідою. Особливо почувши про Натібріс, злу близнючку із пітьми. Вона навіть не ставила ніяких запитань, вже від почутого було погано. Яна сподівалася, що тепер може жити спокійно, ростити дитину. Але минуле знову наздогнало її. І лише дивом їх усіх пронесло.

— Тож вона забрала у тебе частину душі?! — нарешті запитала Яна Степана, коли Андрій закінчив розповідь.

— Виходить, що так.

— Мені правда шкода, що ти таке пережив, — вона піднялася з ліжка, підійшла до Степана і обережно його обійняла. — Шкода, що моє минуле зачепило тебе, — вона обернулася і звернулася до Каті: — І тобі дякую, що робила все можливе, щоб зупинити Натібріс, — після чого підійшла та обійняла ще і її.

Степан роздивлявся Яну, таку схожу на Натібріс. Але все ж це була справжня людина. В очах попливло. Дівчина стояла навпроти вікна, і детективу довелося примружити очі, бо світло засліплювало.

В кімнаті ставало все світліше, та ще й з’явилися різні кольори. Наче він дивився через мильну бульбашку, яка викривляла світло.

— Чого тут стало так яскраво?! — не витримавши, Степан закрив очі рукою. По щоках текли сльози.

— Яскраво? — перепитала Катя. Глянувши у вікно, вона побачила лише похмурі темні хмари. За останні кілька годин, протягом яких вони розмовляли, погода на вулиці не змінилася.