Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Очі ріже… — не прибираючи руки, відповів Степан.

— З тобою все гаразд? — занепокоївся Андрій.

Він хотів піднятися, але сил ще було недостатньо, щоб зробити це самому. Пальці все ще боліли і відчували легке оніміння після переохолодження.

— Може, в око щось потрапило? — Яна знову підійшла до Степана. І максимально дружньо звернулася до нього: — Може, покажеш мені свої очі?! Прибери повільно свою руку, будь ласка.

Він так і зробив. Прибрав руку і ледь-ледь відкрив очі. В палаті було яскраво, але вже не настільки. Тож він приклав руку до брів, роблячи козирок, який повинен був захистити очі від світла. Після чого він повністю відкрив очі.

Перед ним стояла Яна, довкола якої розвивалося, наче від вітру, різнокольорове світло. Переважали жовті, рожеві та зелені кольори. Поступово відростки світла, що розвивалися, ставали меншими, і нарешті навколо Яни сформувалося ледь помітне сяйво.

— Воу… — шоковано скрикнула Яна. — Твої очі…

— Що з ними? — через таку дивну реакцію Степан смикнувся.

— Кришталики в твоїх очах були повністю білими. А коли почала зникати білизна, райдужні оболонки дуже швидко змінили кілька разів колір… — Яна намагалася максимально просто пояснити те, що бачила, щоб всі її зрозуміли. — А зараз твої очі знову нормальні… — вона придивилася, — так, звичайні карі очі.

— Вибач, ти сказала що кришталики були білі, а очі міняли колір?! — Степан сильно протер очі, сподіваючись, що завдяки цьому таке більше ніколи не повториться.

— Угу, — підтвердила Яна, навколо якої Степан все ще бачив ледь помітну оболонку світла.

Степан озирнувся і глянув на Андрія та Катю. Вони також мали таку оболонку, але інших кольорів. Андрій був огорнутий в синій, бронзовий та червоний кольори. Катя випромінювала помаранчевий, блакитний та рожевий кольори.

— Що таке? — обережно запитав Андрій, розуміючи, що зі Степаном щось іще сталося.

— Ні, нічого… — Степан вирішив не розповідати друзям те, що бачить. Зайві клопоти їм зараз не потрібні.

Запанувала довга тиша, яку ніхто не наважувався порушувати. Всі зрозуміли, що щось не так, але зараз допитувати детектива не хотіли.

— Час відвідування скінчився! — у палату зайшла медсестра разом з одним поліціянтом.

Яна зиркнула на них, в очах були роздратування та злість. Ніхто не наважився підходити, щоб вигнати її. Після того, як вранці вона всіх розіпхала на своєму шляху.

— Добре, я вже поїду, але ввечері знову приїду, — останні слова вона сказала дивлячись на поліціянта.

— Де ти зупинилася? — звернувся до дружини Андрій.

— В місцевому готелі, тут недалеко… Звичайно, не як вдома, але не дорого і в принципі комфортно... Тоді я побігла, до вечора, — Яна поцілувала чоловіка і пішла до дверей.

— До вечора.

— Бувай, — попрощалися Катя та Степан.

За Яною зачинили двері. В палаті знову залишилися лише вони втрьох. Кожен поринув у свої думки, прокручуючи в голові моменти останніх днів.

Решту дня вони мовчали, лише час від часу перекидаючись кількома фразами. Було надто важко повертатися до реального життя після пережитого.

Ввечері прийшла Яна, захопивши для всіх пакет з фруктами. І пробувши трохи менш як годину, знову поїхала в готель.

Час в лікарні протікав дуже повільно. Хотілося якомога швидше залишити ці стіни, адже поступово вони починали давити ще сильніше.

Пальці приходили у норму, всі вони були цілі, не виникло ніяких незворотних процесів. Але друзям все одно продовжували ставити крапельниці кілька разів на день.

Так тягнулися їх будні в лікарні.