Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

— Це було ще до тебе... Ірма не подобалась моїм батькам і я на ній не одружився. Тоді вона завагітніла від іншого, щоб утримати мене дитиною, примусити до шлюбу, але я знав, що то не моя дитина. У мене немає дітей!.. Повір, — твердо, виразно, то стишивши, то підвищивши голос, наче репетирував роками досі, оповідає хитрий лис.

— Ага. А в мене немає лікарки віднині. Бо вона виявилась матір'ю твоєї колишньої, — зхрестивши руки на грудях, намастивши слова свої отрутою, кажу в голос претензію, не вірячи, що це відбувається наяву.

Ач, ні! Все ж таки, Харитон береться за старе. Брехливу натуру нічим не виправиш.

— Вони мене шантажували! Маніпулювали мною, як могли. Обидві... Вони зуміли підробити ДНК-тести, які стверджували, що я батько того хлопчика! Але ж я знаю, що це не так! Коли ми одружились і я дізнався, що тебе лікує матір Ірми — для мене це стало шоком. Я не хотів, аби ти думала погано про мене, тому мовчав. І вони мовчали. За матеріальну допомогу від мене.

— Лише за матеріальну? А працювати Ірму ти влаштував у ресторан теж не за власним бажанням? — що у суді, змушую законного чоловіка відповідати чесно та тисну фактами.

— І це теж... — не говорить, а гарчить вже крізь зуби Харитон.

Така поведінка брюнета вимушує йти напролом. Ще контролюючи себе, але вже слабше тримаючи емоції за стіною стійкості, провокую на правду чоловіка далі:

— А зумисне неправильне лікування? Воно теж було шантажем?! Твоя потенційна теща, яка нею так і не стала, не хотіла, щоб у тебе були ще діти?!

Харитон раптово сіпається. Пику свою перекошує... Але чи слушно зараз буде сказати йому, що актор з нього кепський? Такий удар буде для нещасного хлопчика, котрий удає свою безневинність.

— Що, що? Ні! Лікусь, Ні! Кохана! Ти що! Як ти могла подумати?! Та щоб я?!. От лишенько! Вони що?!. Вони неправильно тебе лікували?! Це ж треба! Гадини! А скільки грошей ще просили! Ліки які дорогі! Невже це було все шахрайством?! Що тобі давали? А тепер що? Це ж треба нового лікаря шукати! А безпліддя твоє воно є? Воно...

— ...Харитоне! Припини цей цирк! — не витримую та кричу, поки мимоволі сльози крапати на стіл починають. — Будь хоча б раз чесним...

Не очікуючи такої моєї реакції, а може й не знаючи, що я вмію кричати, а не тільки спокійно говорити, Даниленко припиняє вдавати дурника. Майже.

— Я не знав... Чесно.

— А як же! — підвищую голос ще на одну тональність. — Тобі ж так кортить стати батьком! Спиш і бачиш, як я завагітнію. Ще б пак! З твоєю гравідофобією хіба ж може бути інакше?

Настає час німої сцени. І Харитон, як у старому чорно-білому фільмі, драматично грає роль зажуреного героя, якого за сценарієм настигає каяття...

— Так... співпало... — кінцем-кінцем промовляє.

А я сміюсь з цього. Хоч мені й не весело. Анітрохи.

— Так я тобі і повірила... Даниленко, який же ти..! Дріб'язковий, — кажу прямо в очі мерзотнику без краплі жалощів, здійснюючи цим актом гніву свою мрію, яку леліяла довгими, останніми місяцями. — Ти одружився зі мною лише через те, що я втратила дитину? Ти знав, що тобі треба жінка, яку б можна було чимось утримати. Котра б тобі не дорікала. На три роки хоча б. А в ідеалі на п'ять і більше. Тобі була потрібна любов батьків і їх визнання з подарунками... Ти знав, що зі мною тобі буде зручно. Я була запорукою твого успіху, бо спокійна, депресивна, бо мною можна було маніпулювати... І ще. Марія хотіла, щоб ти визнав сина й брав участь в його вихованні, а тобі треба було, щоб я ніколи не завагітніла. І ви змовились з нею та зробили все, щоб я думала, що безплідна... Ви не люди. Ваші душі чорніші за окраєць черствого чорного хліба...

Харитон слухає все це уважно, не рипаючись. Дихання його рівномірне. Очі дивляться ясно. Він віщував такий кінець нашого шлюбу — це очевидно. Передбачуваний фінал. І тому замість того, щоб рятувати нашу сім'ю, він питає мене:

— Куди поїдеш після того, як підеш від мене?

Мене прориває, що труби з водою, на сміх. Який сюр! Які питання!

— А повинна? Ти мене хоча б колись, за щось, хоча б краплю кохав? Хто я тобі була? Хто я для тебе зараз? Трофей? Безкоштовна кухарка? Дурненька прикраса цього дому?

— Я не буду захищати себе. Так, я... Мені було не вигідно, щоб ти завагітніла. Ти б тоді стала мені бридкою... Але я думав, що ти справді безплідна! І я... Я любив тебе... І люблю... Я думав, що ми тому й створені один для одної, бо я не хочу мати дітей, а ти не можеш їх мати...

Мене розриває всю зсередини. Безщадно. Безладно... Проте з натугою намагаюся протриматися в грі ще. Любить він. А як же!.. "Створені". Угу!..

— Не вигадуй... А якщо я скажу тобі, що вагітна? Ти будеш мене любити? — спокушаюсь думкою та, не обміркувавши все, як належно, дозволяю собі невеличкий експромт. 

Фантазія вже вимальовує момент, як я кажу, що в нас буде лялька. Харитон, здається, зараз одним махом і посивіє, якщо я скажу таке. На ньому, бідному, вже й зараз лиця немає і він забуває, що вміє говорити. А що після таких слів з ним станеться? Серцевий напад?

— Жартую. Це так — перевірка... Так, я безплідна. Я це вже перевіряла в іншого гінеколога... І я не кидатиму тебе, — випробувавши на міцність нервів і стресостійкість чоловіка напроти себе, даю йому команду зняти напруження в тілі. Хай поки що, подихає свіжим повітрям, гад.