Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

Під дверима Ллойд і всі решта зблідли. Мовчки перезирались. Урешті вони не витримали. Дженні, Кен, Вітні — ці просто від’їхали: на їхніх обличчях кольору підкислого молока виник обережний вираз, який буває в людей, що не чують нічого — і нічого іншого чути не бажають.

Тільки Ллойд чекав — не від бажання, а тому, що від нього це очікувалось. І врешті Флеґґ викликав його.

——

Він сидів на широкому столі, схрестивши ноги, поклавши руки на коліна джинсів. Дивився він вище від Ллойда, у простір. Був протяг, і Ллойд побачив: вікно розбите посередині. Гострі краї пробоїни були липкі від крові.

На підлозі лежало якесь місиво, що ледве нагадувало людину, загорнуте в штору.

— Прибери оце, — мовив Флеґґ.

— Добре, — він говорив хрипким шепотом. — Голову відкласти?

— Та забери оце на схід, за місто, облий бензином і підпали. Чуєш? Спали! На хуй спали оце!

— Добре.

— Так, — милостиво всміхнувся Флеґґ.

Трусячись, не в силах нічого сказати, ледь не стогнучи від жаху, Ллойд намагався підняти ту громіздку річ із підлоги. Знизу вона була липка. Вона вигнулася в його руках, висковзнула і знову впала на підлогу. Ллойд із жахом кинув погляд на Флеґґа, а той так і сидів у позі напівлотоса, дивлячись удалину.

Ллойд знову схопив те, що вимагалося, притис до себе і, хитаючись, побрів до дверей.

— Ллойде!

Він зупинився й озирнувся. Тихо застогнав. Флеґґ і далі сидів у позі напівлотоса, але тепер уже висів над столом дюймах у десяти[150], і далі безтурботно дивлячись на нього через весь кабінет.

— Щ-щ-що?

— Ти ще маєш той ключ, що я тобі дав у Фініксі?

— Так.

— Тримай напохваті. Наближається час.

— Д-добре.

Ллойд почекав, але Флеґґ більше нічого не сказав. Він висів у пітьмі — запаморочливий трюк індійського факіра, — дивився вдалину, тихо посміхався.

Ллойд швидко вийшов — як завжди, радий, що життя й розум залишилися при ньому.

——

Того дня у Веґасі було тихо. Ллойд повернувся десь о другій дня, тхнучи бензином. Здіймався вітер, і о п’ятій він уже носився всім Стрипом, тужно завиваючи між готелів. Пальми, які почали помирати, коли в місті в липні — серпні не було води, лопотіли проти неба, немов подерті бойові знамена. Хмари химерної форми летіли небом.

У барі «Левеня» сиділи Вітні Горґан і Кен Демотт, пили пиво з пляшок і їли сендвічі з яйцем. Три бабусі — їх усі прозивали «сестрами-дивачками» — тримали за містом курей, і, здавалося, мешканцям міста яйця не набридали. Нижче від того місця, де сиділи Вітні з Кеном, у казино малий Дінні Маккарті радісно повзав одним із гральних столів, заставленим пластмасовими солдатиками.

— От лянь на того децла, — ніжно промовив Кен. — Мене хтось питав, чи я його годину погляджу. Та я б із ним тиждень сидів. Боже, якби то був мій син! У мене жінка тільки одну дитину народила — і ту на два місяці раніше. На третій день мале в інкубаторі померло.

Увійшов Ллойд, вони на нього озирнулися.

— Здоров, Дінні! — крикнув Ллойд.

— Йойд! Йойд! — закричав Дінні. Він підбіг до краю столу, зіскочив і помчав до нього. Ллойд підхопив його на руки, погойдав і міцно пригорнув.

— Маєш трохи поцілунків для Ллойда?

Дінні гучно його розцілував.

— А в мене дещо є для тебе, — сказав Ллойд і витяг із нагрудної кишені жменю «Поцілунків Херші», загорнутих у фольгу.

Дінні радісно зарепетував і притис цукерки до грудей.

— Йойде!

— Що, Дінні?

— А цьо ти пахнес, як бензинова тьюба?

Ллойд посміхнувся.

— Та сміття палив, зайцю. Ходи пограйся. Хто тобі зараз за маму?

— Анджеліна, — у Дінні це прозвучало як «Анжиїна». — А потім знову Бонні. Я люблю Бонні. Та й Анджеліну теж.

— Не кажи їй, що Ллойд дав тобі цукерок. А то Анджеліна дасть Ллойду по попі.

Дінні пообіцяв не казати і зі сміхом побіг, уявляючи, як Анджеліна дає Ллойду по попі. За хвилину чи дві він уже сидів на лінії «don’t come» грального столу[151] і з повним ротом шоколаду шикував армію. Прийшов Вітні у білому фартусі. Приніс Ллойдові два сендвічі та пляшку холодного пива «Геммс».

— Дякую, — сказав Ллойд. — Як апетитно.

— Це домашній сирійський хліб! — похвалився Вітні.

Ллойд якийсь час мовчки жував.

— Ніхто його не бачив? — урешті спитав він.

Кен похитав головою.

— Мабуть, знову десь пішов.

Ллойд замислився. Надворі завив особливо сильний порив вітру — самотньо, загублено. Дінні на мить схильовано підняв голову, а потім знову нахилився й повернувся до гри.

— Мабуть, він десь тут, — урешті промовив Ллойд. — От чомусь мені так думається. Мені здається, він десь тут і на щось чекає. Не знаю, на що.

Вітні тихо спитав.

— Ти як думаєш, витяг він це з неї?

— Ні, — промовив Ллойд, спостерігаючи за Дінні. — Не думаю. Щось у нього там не так пішло. Вона… чи то їй пощастило, чи вона його перехитрувала. Таке не часто буває.

— Урешті, нічого це не змінить, — сказав Кен, але все одно обличчя в нього було тривожне.

— Та ні, не змінить, — Ллойд якийсь час слухав вітер. — Може, він пішов назад до Лос-Анджелеса.

Але насправді він так не вважав, і це було помітно.

Вітні знову пішов на кухню і приніс усім ще по пиву. Вони пили мовчки, думали, і думки їхні були бентежні. Спочатку Суддя, тепер оця жінка. Обоє загинули. Ніхто нічого не сказав. І неушкоджені голови за наказом з них добути не вдалося. Це все одно якби за старих часів «Янкіз» із Ментлом, Марісом і Фордом[152] програли дві перші гри світового чемпіонату — і важко повірити, і лячно.

Вітер вив усю ніч.

Розділ 63

Увечері 10 вересня Дінні грався в маленькому парку, що лежав просто на північ від району готелів і казино. Його «мама» на цей тиждень, Анджеліна Гіршфілд, сиділа на лавці й розмовляла з дівчиною, яку принесло в Лас-Веґас тижнів із п’ять тому, приблизно через десять днів після того, як Анджі сама туди прибула.

Анджі Гіршфілд було двадцять сім років. Дівчина була молодша на десять років, зараз на ній були вузькі сині джинсові шорти й коротка блузка-матроска, яка не залишала ніякого простору для фантазії. Щось було дуже непристойне в контрасті між цим привабливим юним тілом і дитячим, надутим і доволі порожнім виразом обличчя. Розмова в