Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

— Звідкіль? — спитав недавній католицький панотець.

— З того світу, — просто відповів Півторарацький.

— Чого ж ти повернувся? — спитав і Прудивус.

— Замкнено там.

— Що замкнено? — спитав Покиван.

— Ворота до раю, — відказав рудий.

— Як то замкнено? — здивувався гуцул. — Що це ти таке верзеш?!

— Святий Петро, бач, подався кудись на грішну землю та й заніс десь від райських воріт золотого ключа.

— Ти при своєму умі? Варнякаєш…

— При своєму, — сказав, підводячись, Панько. — До раю мене не пустили. От я й… той… повернувся додому. Надто вже їх там багато… Війна ж! А всі, кого вбили, потрапляють до раю.

— Але тебе ж не вбили? — спитав Романюк.

— А від чого я вмер був? Од горілки ж! А всі, хто дуба дає від горілки, всі вони… Таж ось спитайте в пані Смерті! Чи не так, Одарочко? — І він обернувся до Чужої Молодиці. — Скажи їм, серденько! Чи не так?

— Перепився-таки! — сердито сплюнула шинкарка, хутко відступила геть і сховалася в шинку, навіть двері за собою замкнула.

— Здурів-таки рудий, — посміхнувся Прудивус. — Таку приємну молодичку… і раптом називає Смертю!

— Вона ж таки — сама-самісінька…

— Піди проспись! — порадив Покиван.

Втративши цікавість до воскреслого з мертвих Панька, що перепився аж до такої дурної нісенітниці, всі одвернулись од нього, дожидаючи, коли ж хоч трішки вгамується злива, аж помітили разом, як з’явився біля шинку, весь мокрий, куценький ченчик, патлатий отець Зосима.

Прудивус, закинувши за плече свою подорожню торбину, хотів уже рушати в путь — разом з Пришийкобиліхвостом і Йваном Покиваном, — коли каптурник його зупинив.

Взявши лицедія за рукав, патлатий звільна мовив:

— Там…

— Піди ти під три чорти!

— Там владика…

— Що владика?

— Кличе.

— Кого?

— Тебе, мартоплясе.

— Куди?

— До господи. До архієрейської. Мерщій. Та й вас, — додав монах, беручи за рукав мандрівного гуцула Романюка. — І вас! Кличе. Владика. Просить до себе. Нум!

Ось так Прудивус із товаришами, а з ними й Гнат Романюк, брьохаючи в темряві по калюжах, рушили під дощем на Соборний майдан, до господи єпископа.

25

А там…

О, там уже доварювався жаданий борщ, щирий козацький мудрий борщ.

Украй зголоднівши, всі принюхувались, чекали, коли ж доспіє.

Аж дощу за вікнами не чули!

Почули тільки, коли рипнуло в сінях, а потім щось загрюкало і в двері куховарні, що на них, як і годилось тоді, був намальований бравий Козак Мамай.

— Кого це там чорти несуть? — гукнув до дверей Іваненко, алхімік.

— А несуть! — озвалась від порога мокра, як хлющ, Лукія.

— Тільки не чорти несуть, а чортиці, — додала, вступаючи до куховарні, Ярина Подолянка, від ливного дощу теж мокрісінька, і вносячи з дівчатами брудний лантух, в котрому кумедно борсалося щось живе й сердите.

— Знов когось піймали? — ледве стримуючи сміх, спитав архієрей. — І що це у вас за звичай такий: кого не спіймаєте — цок у лобок та й у мішок?

— Ми ж таки — дівчата! — скрасніла Лукія.

— Та й що?

— Ніяково ж нам чоловіків та голими руками брати!

— Хіба що так, — погодився владика.

— Аякже! — у якомусь гарячковому збудженні пирснула панна Ярина, стріпнувши руками, а з пальців злетіли на підлогу бризки дощу, аж наче задзвеніли, мов скляні, та і вся вона, з рукою, перев’язаною білим завоєм, з такою ж пов’язкою на голові (після сьогоднішнього бою), була мовби скляна, якась напружена й прозора. Здавалось, буцім панна пашить тим нездоровим палом, котрий буває при гарячці, яку звуть вогневицею.

Самовладна врода Ярини яскріла в ту хвилину ще зазирніше, як завжди. Її пружисте, гнучке тіло, щільно обліплене мокрою від зливи шовковою сукнею, немов голісіньке, обриси вихилястого стану, чіткий і промовистий рух довгастої руки — все це справляло таке враження, начебто Михайлик бачив цю панну вперше, така вона була незвичайна зараз і навіть якась чудна.

— Кохайлику, здоров! — вздрівши біля печі молодого ковалика, голосно привіталась панна, і якийсь короткий просвіток, непевною блискавкою сяйнувши в її очах, не зігрів скривдженого парубка, коли вона спитала: — Чого такий сумний? — мовби й не вона сьогодні одвернулась від нього, мовби й не вона вночі парубка цілувала, мовби й не вона до ранку про нього думала. — Чого такий нудний? — повторила панна і засміялась, і знову здалося, ніби дрібні скляночки задзвеніли по підлозі, розбиваючись, як допіру бризки з її рук.

Отець Мелхиседек стурбовано помацав своїй племінниці лоба, аж наче руку попік жаром, яким горіла дівчина.

— Одведіть у ліжко, — звелів архієрей дівчатам, і ті скоренько потягли її до внутрішніх покоїв, хоч панна і опиралась, а всі, хто лишився в куховарні, стурбовано дослухались до рипіння дубових сходів, що вели на горішній поверх архієрейського дому.

Іван Іваненко, поглядом спитавши владику, поспішив за дівчатами, бо цей алхімік був, як на ті часи, й видатним лікарем, котрий чудово знався на цілющих травах України.

Коли все на поверсі стихло, коли дівчата повернулись, єпископ, трішки помовчавши, кивнув їм на мішок, а поки ті зубами розв’язували тугий вузол сирового ременю, питав у гончарівни:

— Де ж ви його схопили?

— Під дощем, — потай блимнувши на Козака Мамая, відмовила дівка.

— Що ж воно таке?

— Хтозна ж… Копало щось під Мамаєвим дубом, бо там, кажуть люди, чи не скарб закопано колись. А дощ! А темно ж! От ми й питаємо: хто це тут, мовляв, у грязюці порпається? А воно якось так не по-людськи як загарчить на нас… От ми перелякались та його в мішок, та й сюди.

— А може ж, воно й не людина? — спитав, підморгнувши вусом, Козак Мамай.

— Певна річ! Ні, не людина.

— А що ж воно? Собака?

— Ні.

— Нечиста сила?

— Ні.

— Та що ж?

— Який-небудь панок…

Покіль дівчата розв’язували, Кохайлик, про все забувши, втупився в двері, що за ними зникла Ярина, і в уяві сяяли віясті очі, брова дугою, мріла тоненька постать, але він міг витріщатись на двері скільки заманеться, бо уваги на хлопця ніхто вже не звертав: усі дивились на те диво, що його дівчата витрушували з мішка.

— Хто ж це? — допитувався Мелхиседек і аж руками об коліна вдарився, побачивши, як із мішка, разом із брудною та мокрою соломою, витрушують самого пана Демида Пампушку-Купу-Стародупського.

— Чого це ти туди вбрався, пане обозний? — регочучи, спитав єпископ.

— Чолом! — ніби й не чувши, вклонився пан Пампушка так бундючно, неначебто це зовсім і не його зараз витрусили з мокрого мішка, немовби це й не він увесь був зараз у соломі та в пір’ї.

— Дозвольте йти,