Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Ти дивуєшся, що я будую такі величні плани, мрію про республіку. Ти, мабуть, порадиш починати з малого — просто дати змогу представникам мого народу утворити національну меншину всередині Америки, як, наприклад, ірландська, німецька чи шведська! Я не проти цього, але лише за тих умов, що нас урівняють у правах з рештою меншин, не дивлячись на колір шкіри чи соціальний рівень. Тут Америка нам заборгувала, бо саме вона спричинила наші біди. Я наголошую на тому, що ми не вимагатимемо платні за минулі гріхи. Але майбутнє має змінити їхнє ставлення до нас. Пройде дуже багато часу, перш ніж білі навчаться неупереджено ставитися до небілих. Тому краще подбати, аби у нашого народу була своя країна. Ми різні — навіщо ж силувати природу і поєднувати непоєднуване? Африканська раса чекає благодатного впливу цивілізації та християнства. Дайте нам волю — і, можливо, з’ясується, що африканці більш моральні істоти, ніж англосакси.

Спершу долю світу вирішувала англосаксонська раса. Її сини — рішучі, енергійні, сильні — були гідні цієї ролі. Але я християнин і чекаю на нову еру всезагального миру і братерства. Мені здається, її настання вже відчувається. Те, що зараз усі країни світу потерпають від епохальних змін, лише підтверджує мої здогади.

Я сподіваюся, що релігією Африки стане християнство. Наші люди не звикли наказувати; для нас, м’яких, великодушних і здатних прощати, більше підходить демократія, а не диктатура. На жаль, це не стосується мене особисто. Кров у моїх жилах тече запальна і гаряча. Вона наполовину англосаксонська. Але зі мною живе прекрасний проповідник слова Божого — моя дружина. Коли я перегинаю палицю в своєму радикалізмі, вона ніжно зупиняє мене, нагадуючи про високу місію нашого народу. Як патріот і прибічник християнства, я мушу виконати свій обов’язок — поїхати до Африки, цієї великої країни, обраної Богом. Я впевнений, що саме про неї сказано у Святому Письмі: „Тебе зневажали й ненавиділи, але я вознесу тебе, і багато поколінь будуть щасливі у тобі“.

Гадаєш, я мрійник? Що Ліберія — не той приклад, на який треба рівнятися, що я бачу лише романтику і не бачу небезпеки? Це не так. Я все врахував, усе добре обдумав. Я працюватиму там, не шкодуючи сил, долатиму усі перешкоди, переступатиму через невдачі. Я присвячу цьому своє життя і, впевнений, мені не доведеться шкодувати про це.

Сприймаєш ти моє рішення чи ні, вір у мене і знай, що я відданий своєму народу.

Джордж Гарріс»

Від дати написання цього листа минув приблизно місяць. І ось Джордж із дружиною і дітьми, з тещею, сестрою і племінницею всі разом переїхали на історичну батьківщину, якої ніхто ще з них не бачив — в Африку. Думаю, ми не помилимося, коли скажемо, що світ ще почує про Джорджа Гарріса.

P.S. Перед від’їздом до Африки Кассі розпочала пошуки сина з допомогою мадам де Ту. І вони його таки знайшли! Генрі був сміливим, рішучим юнаком, він утік на Північ за кілька років до того, як його мати зважилася на втечу. Йому допомогли аболіціоністи. Генрі навіть устиг здобути освіту за той час. Після зустрічі з рідними він підтримав їхню ініціативу переїхати до Африки, приєднавшись до них через декілька місяців.

Вам цікаво, як живеться міс Афелії і її вихованці Топсі? Так от, міс Афелія привезла Топсі у Вермонт. Цей вчинок її сімейство одноголосно засудило. Спершу Топсі всім заважала, з її появою порушувалися всі порядки і звички, яким жив їхній дім ось уже три покоління поспіль. Але міс Афелія не відступала у навчанні і вихованні дівчинки, бо бачила позитивний результат. Скоро Топсі не просто прийняли — вона стала улюбленицею домочадців, гостей дому і сусідів. Коли Топсі виповнилося сімнадцять, вона забажала охреститися. Її прийняли в лоно церкви, і юнка стала такою набожною, що скоро поїхала як місіонерка до Африки. Вона прагнула нести добро — і обрана суспільством роль для неї була відповідна. Топсі стала вчителькою у місіонерській школі, де згодилися всі її кращі якості — жвавість розуму, кмітливість і наполегливість.

Ми почали свою розповідь із маєтку Шелбі. Туди ж і повернімося, щоб завершити її.

Розділ XLIV

Визволитель

Джордж Шелбі повідомив матір, коли приїжджає, не вдаючись в подробиці. Написати про те, що Том помер, він не зміг — кілька разів брав у руки перо, починав писати, але всі ці спроби закінчувалися однаково: сльози набігали на очі, він розривав щойно розпочатий лист на шматки і вибігав кудись, щоб заспокоїтися.

Всі чекали приїзду молодого містера Шелбі. Дім ожив.

Місіс Шелбі, задумана, сиділа у затишній вітальні біля каміну бо це було осінню й усім тепла хотілося. Їй не йшло з голови, чому це син жодним словом не обмовився про Тома.

Тітонька Хлоя подбала, щоб стіл до вечері був накритий святково — срібний посуд, кришталеві келихи. Сама вона також одягнулася, як на свято — у нову ситцеву сукню, білосніжний фартух і високий, густо накрохмалений тюрбан. Вже вкотре вона ходила довкола столу і вишукувала яку-небудь зачіпку, щоб заговорити до господині. Її чорне обличчя світилося радістю.

— Здається, до зустрічі містера Джорджа все готово, — сказала вона. — Його посадимо поближче до каміну, нехай погріється з дороги… А чому це Саллі не подала нового чайника, що його подарував вам містер Джордж до Різдва? Піду сама його принесу… — тітонька Хлоя повернулася до виходу, і через плече спитала: — А містер Джордж хоча б листа написав?

— Написав. Не лист, а просто листівка. Повідомляє, що постарається прибути додому сьогодні увечері. Оце й усе.

— А про мого старого нічого не написав? — допитувалася Хлоя, переминаючись із ноги на ногу.

— Ні, Хлоє. Більше він узагалі нічого не написав. Обіцяє розповісти усе, коли приїде.

— Еге ж, він такий — любить все сам розповісти. Я його добре знаю! Правду кажучи, мене завжди дивувала ця пристрасть білих до писання листів. Стільки клопоту!

Місіс Шелбі усміхнулася.

— А я все думаю, чи впізнає мій старий своїх діток серед інших? Стільки років минуло… Поллі ого яка виросла. Ось за пирогом приглядає, щоб не пригорів. Я ж своєму старому його улюблений пиріг печу — такий самісінький, як той, яким пригощала його тоді… Ну… Коли він прощався з нами. І як я тільки пережила той день!

Місіс Шелбі зітхнула — прикрий