Читати книгу - "Сибіріада польська"

Бабуня Барська, висока й худа, була по характеру неговірка і в’їдлива. Янек, молодший брат Броні, пішов цієї весни разом з усіма на війну. Старший, Юзек, ще з Каєна помандрував шукати війська польського і пропав безвісти. Були ще молодші сестри: Стефа і Геля. Обидві працювали у радгоспі. У хаті стало тісно, але Сташека мало це вражало, бо цілими днями був з чередою, а бувало, що й на ніч не повертався. А малий Тадек мав постійну опіку...

Дідусь Митрич... Дивний то був чоловік. Мовчазний. Таємничий. Бували такі дні, що словом ні до кого не відізвався. Навіть до Сташека. На запитання тоді не відповідав, немов глухий і німий. Сташеком командував жестами, а з чередою домовлявся довгим батогом, який волікся за ним. То знов ставав надмірно лагідним і легко доступним. У такому настрої відповідав на Сташекові запитання, прикликував його, давав роз’яснення стосовно тайги, зустрінутого звіра, незнаного птаха, трави, грибів. Вчив, як орієнтуватися в околиці, таємничих лісних слідах. А часом ставив хлопцеві несподівані, часто дивні запитання. Про себе і свою сім’ю не розповідав. Часом тільки, коли довго не був на Вовчому хуторі, коротко запитував:

— А як там моя стара?

— Питала, чи на суботу підготувати вам баню. Ну й про листи з фронту завжди питає.

— Баню хай підготує. У цю суботу сам на базі з чередою залишишся. Листи, листи, хто там на фронті листами голову буде собі морочити...

У середині літа черговий раз треба було поміняти літню базу. Відремонтували стару огорожу, щоб корови не розлазилися. Доярки освіжили лісну кімнатку, в якій залишилися ночувати, а до села поверталися тільки з ранковим удоєм. До Булушкіно було звідси далеко, а до Вовчого хутора ще далі.

Сташек не міг, як ще недавно, бігати кожного дня з молоком на хутір. Разом з Митричем і доярками ночували на базі. На хутір бігав рідко, а тоді, щоб встигнути назад, цілу ніч мав забиту голову.

Минали місяці, а поляки з фронту не писали. Кільканадцять їх пішло з Булушкіно і від жодного ні слуху, ні духу. Польки з Вовчого, подібно як росіянки, чекали тепер пошти нетерпляче і з здриганням серця.

Сташек, потрапляючи до канцелярії, боявся прямо запитувати про листи від батька. Тому питав, щоб приховати, про листи від Петьки Панкратова, сина Митрича. Листів від поляків усе не було. Тим часом до Булушкіно надійшли чергові «похоронки». Одна до Марфи Залигіної, друга до Наташки, молодої бездітної доярки. Марфа голосно плакала, рвала волосся, руки простягала до неба:

— Сирітки ви мої, сирітки, чому доля вас так жорстоко скривдила? Чому татусенька вашого забрала? Васенька, Васенька, чому мене самітненьку на цьому світі залишив. Що я без тебе тепер робитиму.

Наташка, отримавши «похоронку», оніміла. Стояла мов стовп солі перед канцелярією. Дарія пробувала притулити її до себе. Наташка випустила з долоні зловіщий папір, відштовхнула Дарію, зірвала з голови хустину і з жахливим криком побігла до поблизької тайги.

З убогої хати, яка стояла біля самого берега Золотушки, приганяла корову до череди одна й та сама дівчина. Мала мишачого кольору коротке волосся з падаючою на очі гривкою, товсті губи і білі зуби. Якось зачіпила Сташека:

— То ти той поляк з Вовчого?

— Я, а що таке?

— Нічого такого. Я хотіла почути, чи говориш по-російськи.

— Стараюсь.

— А як тебе звати? Бо мене Любка.

— Сташек... Станіслав.

— Сташек, Стасік? Може бути. Ціле літо пастимеш корови?

— Як мене Митрич не вижене.

— Може і вижене. З тим дідуганом ніколи нічого не відомо... А я поки що не працюю. У школу також не ходжу: батька дома нема, брат на війні, мама хвора.

На кілька днів небо затяглося сльотавою імлою, отже пасли череду у приліску. Імла висіла над Золотушкою. День немилосердно продовжувався. Митрич роздував гаснучий вогонь, дим стелився низько і сльозив очі. Сташек збирав смолистий сушняк, а при нагоді жовті клейкі маслюки. Митрич зібрав декілька, набивав їх на кий і припікав на вогню.

— Тьфу! — Плюнув.— Без солі ніяк не смакує.

— То може заскочу в село і позичу? — запропонував Сташек.

— А то може і заскоч. До Бєлькових найближче.

Не встиг застукати у двері, коли в хаті загомонів собака.

— Тихо там, собако. А кого в таку негоду несе? — Любка стояла на порозі. Прибирала, а може змивала, бо мала на собі фартух у квіточки, підкачені рукави. Здивована здула неслухняну гривку з-над очей.

— Я прийшов позичити солі. Гриби з дідусем печемо, а без солі...

— Добре, добре,