Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Ніїві пригадалася темна печера, де він народився. Може, зараз із чорного куточка лісу вийде мама Нузак? Може, вона тут спить, як у темряві їхнього лігва? Такі думки, певно, проносилися в голові ведмедика. Він відчував, що потрапив до печери, бо тут була така сама мертва тиша, а поруч чорні провалля. Індіанці називали такі місця «МУХНЕДУ», тобто лісова зона, яку злі духи позбавили життя, бо лише нечиста сила могла створити хащі, що не пропускають сонячного світла. У таких закутках товариством злих духів були тільки сови.

Опинившись на місці Ніїви й Мікі, дорослий вовк зупинився б і повернув назад, лис позадкував би навкарачки і навіть войовничий малий горностай хоробро зазирнув би в хащі блискучими червоними очима й інстинктивно почалапав би назад до відкритих лісистих місцин. Адже, попри тишу й морок, ТУТ БУЛО ЖИТТЯ. Воно пульсувало й вичікувало в засідках — десь там, у чорних безоднях. Прямуючи вглиб тиші, Ніїва й Мікі відчували, як тріпотить життя в гущавині, й напружено вдивлялися туди круглими намистинками-очима, що виблискували зеленим вогнем. Однак жодного звуку, жодного руху в заростях не було. Нетямущі сови — ніби й справді служителі МУХНЕДУ — вичікувально роздивлялися малят з верховіття.

Аж раптом із темного небуття вилетіла величезна тінь і прошмигнула над головами Ніїви й Мікі так низько, що вони вловили загрозливе лопотіння здоровенних крил. Коли зловісне створіння зникло, почулося шипіння й клацання великого дзьоба. Мікі затремтів. Інстинкт, що потихеньку нагадував про себе, заполонив усе нутро песика. Він миттю відчув близькість невідомої й страшної небезпеки.

Загомоніло, дерева заворушилися, у повітрі затріпотіло щось лиховісне, а над головами малят заскреготало й заклацало: КЛАЦ-КЛАЦ-КЛАЦ. Мікі знову побачив велику тінь, яка шугала в повітрі, а за нею ще одну й ще одну, доки лісисте склепіння над ними не заповнили тіні, які дедалі ближче підступали й загрозливо клацали міцними дзьобами. Мікі припав до землі, ніби вовк або лис, — тієї миті щенячого страху в ньому не було. М’язи напружилися, і коли одна з сов, гучно розмахуючи крилами, пронеслася просто над його головою, він загарчав й вишкірив ікла. Ніїва вторував другові пирханням — ведмедикові ще належало дорости до викличного рику, якому його навчила мати. Він випростався, як усі ведмеді у хвилі небезпеки. На нього опустилася одна з тіней — жахливе пернате створіння з царства мороку.

Мікі, що принишкнув за шість футів від Ніїви, побачив, як друг зник під сірою масою. На якусь мить песик заціпенів від жаху: над його головою гýкали й ухкали здоровенні крилаті створіння. Ніїва не видав жодного звуку. Він повалився на спину й воював зі страховидлами гострими пазурами. Їхнє пір’я здавалося таким товстим і м’яким, ніби й не належало істотам з плоті й крові. Ніїва відчув тиху присутність Сили, що називається смертю. Крила завдавали страшних ударів. Ведмедикові перехопило дух, він нічого не бачив, але продовжував відчайдушно встромляти пазури в безтілесних почвар.

Уперше накинувшись на жертву, безжальний Угуміс’ю, у якого розмах крил сягав п’яти футів, трохи схибив у смертельній атаці. Він зарано випустив гострі кігті, що мали встромитися у вкриту густою шерстю ведмежу плоть, як кинджали. Тому Угуміс’ю вирішив забити здобич крилами, а потім слушної миті завдати вирішального удару сильним дзьобом. Ще мить — і сови розірвали б морду Ніїви на шматки.

Мікі стривожило мовчання Ніїви — жодних риків чи скавучань. Песик підвівся, вищирився й загарчав. Страху вже не було, натомість песика охопив дикий, мало не радісний захват. Він упізнав ворога — це був ПТАХ. Для нього птахи були здобиччю, а не загрозою. Скільки разів Челонер підстрелював великих канадських казарок і довгокрилих журавлів під час подорожі північним краєм! Мікі ласував ними й навіть двічі ганявся, заливаючись гавкотом, за пораненими журавлями, які від нього ТІКАЛИ. Нині він не зчинив ґвалту, а блискавкою кинувся на пернату масу. 14-футова кістлява туша каменем упала на войовниче птаство: Угуміс’ю розчепив хватку, повалився на бік і відчайдушно забив крильми.

Перш ніж ворог оговтався, Мікі знову накинувся, спрямовуючи удари в голову, так само як робив із пораненими журавлями. Угуміс’ю повалився на спину, і з горла Мікі вперше вирвалося хиже гарчання. Угуміс’ю та його спрагле крові військо, що спостерігало за битвою згори, ще ніколи не чули такого. Цокання дзьобів почало віддалятися, Угуміс’ю змахнув крилами й полетів геть.

Упершись передніми лапами в землю, Мікі й далі погрозливо гарчав і дзявкотів услід чорній хмарі у верховітті. Він хотів, щоби птах повернувся, хотів розірвати його на шмаття, вгризтися в його пір’я. Доки Мікі завзято викликав птаха на бій, Ніїва перекрутився, став на лапи і, попередивши Мікі риком, кинувся навтьоки. Мікі було невтямки, що сталося, та принаймні він тверезо оцінював ситуацію — знову допоміг успадкований від попередніх поколінь інстинкт. Пес розумів, що у чорних проваллях ховається смерть, тому побіг так швидко, як ніколи. Поки Мікі наздоганяв ведмежа, тіні знову почали опускатися.

Малі побачили попереду просвіток. Дерева ставали вищими, навколо з’являлося сонячне світло, а печерний морок розсіювався. Якби вони пробігли ще якусь сотню ярдів, то опинилися б на розлогій рівнині, що була мисливським угіддям сов. Однак у Ніїви спрацював інстинкт самозбереження: у голові йому досі паморочилося від лиховісних змахів крил, а боки проймало пекучим болем від ран, завданих кігтями Угуміс’ю. Тому ведмедик, завваживши на шляху громаддя вітролому, кинувся в імпровізоване укриття так швидко, аж Мікі на якусь мить подумав, що Ніїва загубився.

Нарешті песик заповз і собі під ломаччя, а тоді визирнув подивитися, чи