Читати книгу - "Маг"

— А з екіпажем яхти?

— Це звичайні собі греки. Навряд чи вони здогадуються, що тут діється. Чи сказала вам Джун про нашу підозру, що за вами шпигують у школі? — несподівано спитала вона.

— Хто?

— Якось Моріс обмовився, що ви цураєтеся вчителів і вони вас недолюблюють.

Мені зразу ж спав на гадку Деметріадес. Справді дивно, що цей природжений пліткар нікому ні слова не писнув про мої походи до «Бурані». Крім того, я таки цурався вчителів. Поза вчительською кімнатою бачився тільки з ним. А тепер мені полегшало на душі: я й Деметріадесу набрехав про побачення з Алісон. Не тому, що хитрував. Просто щоб не вислуховувати його масних жартів.

— Здогадуюся, хто б це міг бути.

— Ось ця Морісова риса стоїть мені впоперек горла — пристрасть підглядати. У нього на яхті є кінокамера. Ще й із телеоб’єктивом. І запевняє, що це задля птахів.

— Хай тільки спіймаю того старого лайдака на…

— Я ні разу не бачила цієї камери тут, на острові. Напевно, це котрі вже з ліку хитрощі з усіх його семи міхів.

Придивившись до Жулі, я зауважив ознаки внутрішньої боротьби й непевности. Ця дівчина немовби хотіла спровокувати мене на якийсь вчинок, що суперечив би багато чому сказаному в нашій розмові. Згадавши слова Джун про сестру, я пустився наздогад.

— І ви, попри все, хочете йти далі?

Вона труснула головою.

— Не знаю, Ніколасе. Сьогодні хочу. Завтра, може, й перехочеться. Досі мені таке ні разу не траплялося. Якби я керувалася здоровим глуздом і вийшла з гри, то, цілком певно, ніколи вже не спізнала б нічого подібного. Хіба ні? Ви ж це усвідомлюєте.

Нарешті я впіймав її погляд. Ось вона, відповідна мить. Ось воно, останнє випробування Жулі.

— А таки ні. Я ж знаю, що за попередні роки щось подібне вже спізнано принаймні два рази.

Приголомшена цією реплікою, Жулі хибно її витлумачила. Втупившись у мої усміхнені вуста, вона з розмаху сіла на п’яти.

— Хочете сказати, що ви тут… не вперше… — Вона затнулася. В очах вираз образи, розгублености й докору.

— Не я, а попередні викладачі англійської мови в цій школі.

Жулі й далі не розуміла.

— Вони вам розказали?.. І ви з самого початку все знали?

— Знав тільки те, що торік на острові діялося щось чудне. Як і позаторік. — Я пояснив, звідки я це дізнався, й зазначив, що стариган підтвердив ці відомості. Пояснюючи, я уважно спостерігав вираз на її обличчі. — Він також сказав, що ви обидві були тут. І зустрічалися з тими двома.

Обурена дівчина видивлялася на мене.

— Але ж наша нога ніколи тут не…

— Знаю.

Вона відвернулася до моря.

— Моріс таки нестерпний. — Знову подивилася на мене. — І ви весь час підозрівали…

— Не в усьому підозрівав. Одразу розпізнав, що принаймні в одному старий набрехав.

Описавши Мітфорда, я розповів, як він, зі слів Кончіса, закохався в Жулі. Вона раз у раз ставила питання. Хотіла знати кожну подробицю.

— І ви справді не знаєте, що тут діялося з вашими попередниками?

— У школі вони, цілком певно, ні з ким не ділилися враженнями. Мітфорд туманно натякнув мені про почекальню, ото й усе. Я написав йому. Поки що не дістав відповіді.

Спіймавши мій погляд, Жулі за мить потупилася.

— Як на мене, це свідчить, що кінець випаде не таким уже й страшним.

— Сам себе в цьому переконую.

— Неймовірна історія.

— Ви ж нічого йому не кажіть.

— Певна річ, не скажу. — Помовчавши, Жулі криво всміхнулася. — Це ж у нього, либонь, невичерпний запас двійнят?

— Таких, як ви, — навряд. Навіть йому не вдасться знайти вам рівню.

— То що нам тепер робити? — спитала вона.

— Коли він мав повернутися? Чи то пак удати, що повернувся?

— Цього вечора. Принаймні вчора так сказав.

— Може вийти доволі цікава зустріч.

— Мене можуть звільнити за професійну непридатність.

— Я знайду вам роботу, — м’яко запевнив я.

Запала тиша, наші очі зустрілися. Я простягнув руку — зустрілися й долоні. І тіла, коли я обняв Жулі. Ми лежали на килимку — майже впритул. Я провів пальцем по її обличчі… заплющені очі, кінчик носа, обрис губ. Жулі поцілувала палець. Я пригорнув її й поцілував в уста. Вона відповіла, але ще відчувалася настороженість. І прагнення, і спротив водночас. Трохи відсунувшись, я милувався її личком. Здавалося, воно ніколи не набридне й завжди буде джерелом пожадання, спонукою до ніжности й піклування. На ньому жодної вади — ні зовнішньої, ні внутрішньої. Розплющивши очі, Жулі усміхнулася — сердечно, хоч досі стримано.

— Про що ти думаєш?

— Про те, що ти красуня.

— Ти справді не зустрівся зі своєю симпатією?