Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

власність однієї особи чи групи осіб, як силу, що ієрархічно випливає з єдиного центру, як абсолютний привілей державного апарату. Цій моделі Фуко протиставляє свою «генеалогії влади», дослідження її «мікрофізичної», «капілярної» структури. У сучасному суспільстві влада не є привілеєм однієї особи чи групи осіб. Ця влада не обмежується і не вичерпується ієрархічним підпорядкуванням. Відносини влади не є привілеєм державного апарату, вони здійснюються багатьма людьми в багатьох соціальних позиціях.

Таким чином, аналіз епістемологічної проблематики виходить в позаепістемологічну та позатеоретичну сфери «знання», аналіз історичної проблематики — у неписану історію «архівів», аналіз соціальної проблематики — у позаінституціональну «соціологію» знання, в «мікрофізику» влади. В підсумку виявляється стержнева епістемологічна мікроструктура — це виявлення історичних та соціальних умов пізнання за допомогою мовних визначень та форм. у цьому єдиному механізмі співпадають власне епістемологічні умови пізнання «історично тлумачені», історичні умови, тлумачені нееволюційно, некумулятивно, соціальні умови, витлумачені з точки зору «мікрофізичної» влади. При цьому вихід в теоретичну епістемологію, в неписану історію, в неінституціональну владу здійснюється за допомогою мови, яка цементує в єдину будову різні блоки концепції Фуко.

Дослідження сексуальності. Останній період творчості філософа присвячений проблемам життя та свободи, етики, ролі філософії в людському житті, можливостям та гідності людини в цьому світі.

Предмет дослідження — людина як носій пристрастей, бажань, намірів. Яким чином людина формує в собі суб’єкта насолоди? Акцент розгляду у Фуко, як завжди, не на загальному, а на специфічному рівні. Моральна проблематика з’ясовується у сфері можливостей свободи та 'її здійснення. мислитель робить висновок, що моральний досвід, центрований переважно на суб’єкті, у сучасну епоху не є задовільним. Пошук можливих форм свободи у нього здійснюється не на рівні суб’єкта, окремих індивідів, а на рівні окремих груп. Пошук різноманітних індивідуальних стилів існування, максимально відрізних один від одного, Фуко протиставляє формі моралі, яка була б прийнятна для всіх. Останню форму філософ вважає катастрофічною.

Історія сексуальності на думку Фуко, — це сфера найбільш явних взаємопереходів між душею і тілом, суттєвих для формування суб’єкта. Для мислителя це мета зрозуміти підґрунтя етичної проблематики сексуальності, а значить визначити більш широке коло умов, у яких людина здійснює свої дії та творить своє життя при доволі широкому розумінні свободи, можливостей зміни, вибору поведінки, боротьби з собою за допомогою «аскези». Це і є мистецтво, існування — сукупність свідомих та спонтанних практик, за допомогою яких людина здатна будувати власне життя як витвір з певними естетичними та стилістичними критеріями.

У процесі накопичення етичного досвіду складається людська суб’єктивність як влада над собою, як співвіднесення та співставлення самого себе між думками та вчинками. Тим самим знання, влада та самість (самоспіввіднесення) виступають як три різні форми буття. Кожній з них належить питання: що я можу знати? що я повинен робити? що є я сам та яким я можу бути? Історичний зв’язок між моментами триєдиного смислу породжує думку, яка намагається структурувати безмежний життєвий матеріал. Ця постановка проблеми свободи не є поверненням до екзистенціальної свободи. Свобода у Фуко залежна від знання, бо практична етика — спектр і можливості обміркованого вибору — обумовлені рефлексією, історичними дослідженнями. І тому онтологія суб’єктивності, чи «естетика існування», виникає слідом за «археологією знання» та «генеалогією влади», а не навпаки.

Роблячи коротке резюме, хочемо відзначити наступне. Творчий доробок М. Фуко надзвичайно цікавий та багатоплановий. Французький мислитель намагався торкнутися широкого спектра дисциплін — філософії, юриспруденції, культурознавства, історії, соціології, психіатрії, педагогіки тощо. Він зробив глобальну спробу генералізувати все людське знання, слідом за іншими структуралістами зробити «реформу метафізики» та всього існуючого «конструкту» знання, створити нові методи дослідження та аналізу дійсності, у тому числі соціальної. Філософ торкнувся важливих аспектів соціального управління та влади, брався за розробку як найбільш загальних, так і конкретних принципів та методів дослідження, у результаті чого виробив специфічну методику теоретичного дослідження як такого — його знаменита концепція «дискурсу» та ін.

Завдяки філософській творчості Мішеля Фуко ми можемо з’ясувати сутність світоглядної та методологічної перебудови, яка здійснилась в соціально-гуманітарних науках в другій половині ХХ століття, побачити поєднання традиційних теоретико-пізнавальних тем з широким колом історико-наукових досліджень, переосмислення класичної проблематики обґрунтування знання в новій соціальній та пізнавальній ситуації, побачити гостроту проблеми соціальної та культурної обумовленості пізнання.

Проте, не маючи змоги охопити всі аспекти вчення М. Фуко, ми торкнулися тих його моментів, де досить химерні фукіанські «схеми» набувають живого значення і можуть бути застосовані у предметній практичній дійсності (а не тільки у дійсності «мовних структур» самого Фуко). Адже саме це устремління Фуко до вироблення практичної соціальної «програми дій» для пересічної людини змішує дослідників знов повертатися з зацікавленістю до творчості французького філософа.

Філософія постструктуралізму — досить нова галузь філософського знання, що розвивається. Можливо, у цьому напрямі робляться лише перші кроки. Не всі аспекти творчості постструктуралістів на сьогоднішній день можна піддати конструктивному аналізу. Проте деякі аспекти постструктуралістських та постмодерних теорій, на наш погляд, досить близько стикаються з дійсністю, носять конструктивний і прогностичний характер, що ми і намагалися обґрунтувати у даному короткому огляді філософських поглядів Мішеля Фуко.

Розділ 6 ТРАНСЦЕНДЕНТАЛЬНИЙ ЕМПІРИЗМ Ж. ДЕЛЬОЗА

Жіль Дельоз (Deleuze, 1925-1995) — представник постмодерністського напрямку французької філософії, інтерпретатор та деконструктор історико-філософських текстів. Вивчав філософію у Сорбоні. Був професором в університеті Париж-VІІІ.

Основні роботи: «Емпіризм та суб’єктивність: досвід про людську природу за Юмом» (1953); «Ніцше і філософія» (1962); «Критична філософія Канта: вчення про здатності» (1963); «Марсель Пруст та знаки» (1965); «Бергсонізм» (1966); «Захер-Мазох і мазохізм» (1967); «Розрізнення та повторення» (1968); «Спіноза і проблема виразу» (1968); «Логіка смислу» (1969); «Спіноза» (1970); «Капіталізм та шизофренія. Анті-Едип» (1972 у співавторстві з Ф. Ґваттарі), «Кафка» (1974); «Капіталізм та шизофренія. Тисяча плато.» (1980 у співавторстві з Ф. Ґваттарі); «Френсіс Бекон: логіка чуття» (1981); «Кіно-1» (1983); «Кіно-2» (1985); «Фуко» (1986); «Складка: Лейбніц і бароко» (1988); «Що таке філософія?» (1991, у співавторстві з Ф. Ґваттарі); «Критика та клініка» (1993).

Критика класичної філософії. Ж. Дельоз основну увагу в своїх історико-філософських творах приділяє аналізу знаменитих філософських концепцій найвідоміших представників світової філософської думки, таких як Ф. Бекон, Б. Спіноза,