Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Одне з повідомлень, одержане від Музальова, приголомшило навіть самого Антона Одуху. Музальов доповідав: у повному складі, в кількості п'яти взводів, до партизанів перейде шепетівська школа так званих «козацьких юнкерів»; коли взводи заглибляться в ліс, — вогонь не відкривати, «юнкори» мають намір боротися проти гітлерівців і змивати кров'ю свою провину перед Батьківщиною. Пояснювати докладно, що та як, у Музальова, видно, не було часу. Одуха це зрозумів. Але як вдалося партизанові порозумітися з людьми, котрі, здавалося, вірно слугують окупантам?

Школу «козаків» розмістили в Шепетівці на території колишнього військового місточка. Іноді «юнкери» з'являлися на вулицях, тримаючись купи, никали по місту. Придивляючись до «юнкерів» пильніше, Музальов склав про них власну думку. Гітлерівці навербували їх у таборах для військовополонених, більшість із них чокала того дня, коли їх повезуть на фронт, щоб перейти до своїх. Та фашисти і тут виявились єзуїтами: на фронт «юнкерів» не відправляли, тримали в тилу, готуючи з них командний склад для «легіонів» всіляких покидьків, що примкнули до фашистського війська. «Козацькі юнкери» засумували. Дехто пробував заїкатися про партизанів, але на рішучий крок не наважувався, боячись провокаторів.

Познайомившись з одним командиром «юнкерського» взводу, Музальов дістав через нього комплект «козацького» обмундирування й перепустку в розташування школи. І ось начальник школи, полковник, побачив раптом у своєму кабінеті молодого незнайомого «есаула». Той увійшов, не постукавши, мовчки поклав на стіл дві «лимонки» і парабелум.

— Як представник командування радянських партизанів я маю повноваження передати вам ультиматум: ви підіймете школу по тривозі, виведете людей маршрутом, який я вкажу, і вони ввіллються в один із наших загонів. Коли бажаєте, ви теж можете перейти до нас.

— Дозвольте! — підвівся полковник. — Ви так говорите, ніби це питання давно вирішене…

— Так! Усе вирішено, справу треба завершити негайно. Цієї ж ночі!

В ту хвилину, розтинаючи темряву світлом фар, у двір школи вкотив грузовик із солдатами. Полковник зблід.

— Тільки без паніки! — Музальов прочинив двері в коридор, де стояв напоготові знайомий комвзводу, наказав йому з'ясувати, в чому справа. Той скоро повернувся, пояснив: прибула з операції каральна експедиція, німці розташовуються в приміщенні школи, на нижньому поверсі.

Полковник нервово заснував по кабінету.

— Майте на увазі, — попередив його Музальов, — якщо не приймете ультиматуму, я вдамся до крайніх заходів, у мене немає іншого виходу. — І поклав руку на пістолет. — Даю п'ять хвилин на роздуми!

Через чверть години в школі пролупав сигнал бойової тривоги. «Юнкери» вишикувалися на майдані перед казармою. Вийшов полковник. Музальов крокував поруч. Варта на виході з містечка пропустила колону.

Вже за Шепетівкою, коли колона наблизилась до лісу, Музальов наказав полковникові:

— Скажіть людям, куди й для чого вони йдуть!

Почувши про те, що полковник веде свою школу до партизанів, «юнкери» радісно загомоніли. Іван Музальов провів п'ять «юнкерських» взводів до партизанських застав, передав їх у розпорядження Антона Одухи і, не затримуючись у таборі, цієї ж ночі повернувся до міста.

Новий 1943 рік Михайло Петров, Льонька Русак, Сашко Гіпс, Леонід Троцький та ще два партизани — Олександр Перепелицин і Микола Савченко — зустріли біля залізничної станції Кривий, лежачи в снігу неподалік від семафора. Хукаючи на змерзлі пальці, Льонька Русак ще раз обмацав наповнений амоналом рукав старої солдатської ватянки, прикріплений разом із толовою шашкою до шматка дошки. Петров розмотував тонку мотузку, прислухаючись до голосу земляка.

— Знайомі ці місця, — говорив Льонька. — Недалеко звідси, на мосту, ми удвох з Антоном Захаровичем Одухою перший ешелон із рейок зіпхнули до дідька. На другий націлилися, та не вийшло — патрулі вибухівку нашу помітили, стрілянину зчинили. А в поїзді, уяви собі, сам Еріх Кох їхав…

— Ти про що це? — повернувся Петров до нього. — Перший ешелон Одуха пустив під укіс з якимось Олексієм Івановим. Сам казав мені.

Льонька байдужим тоном пояснив:

— Правильно. Олексій Іванов — це я, а Льонькою Русаком хлопці в загоні охрестили мене.

— Чи ти ба! — здивувався Петров. — Тож я й подумав, коли ми знайомилися, що якесь дивне в тебе прізвище для наших країв. Тепер усе зрозуміло… Ну, Олексію, син Іванів, біжи вздовж полотна, і щоб усе було чітко, без поспіху. Помітиш порожняк — не звертай уваги, а справжній ешелон з'явиться — моргай ліхтарем.

Праворуч від семафора залягли Сашко Гіпс і Перепелицин, вони прикриють Петрова вогнем, якщо раптом німці з'являться з боку станції. Ліворуч чатує Микола Савченко. Олексій Іванов пильнує під насипом. Позаду — Леонід Троцький. Усе передбачено. Можна працювати спокійно. Міцніші приладнати до детонатора шнур, про всяк випадок замаскувати міну. Ось так…

Вклавши вибухівку під рейку, сапер відповз у припорошені снігом кущі. Тепер треба набратися терпіння, чекати, не думати про то, що на морозі дерев'яніють ноги, що холод заповзає під стару шинельку, хапає за боки, за спину. Перший ешелон Петров пропустив: Олексій не подав сигналу, і довгий гуркотливий ланцюг вагонів промчав по рейках, війнувши на сапера вітром і сніговим пилом. Потім ще один ешелон пронісся на захід. Його також Петров не чіпав, бо миготіли відкриті порожні платформи, лише на деяких сапер угледів купи знівеченого металу.

Та ось вдалині знову застукотіло. Попереду, в сіруватім мороці ночі, застережливо часто замигтів вогник. То сигналив Іванов-Русак. Шум поїзда гучнішав, наростав. Над семафором засвітилося зелене око. Ешелон йшов на великій швидкості, шлях йому було відкрито.

Петров увесь напружився. Ось чорна металева примара, розбризкуючи іскри, порівнялася з ним. Ривок за шнур — і спін полум'я, вихлюпнувшись із-під землі, обпік темне черево паровоза. Заскреготіли вагони. Ніч