Читати книгу - "Очікування шторму"

Барабанщик Жан сидів із гідністю, мов король на троні. Та на вустах його була зовсім не королівська посмішка — нелукава й приємна.

Танцювальні пари заповнювали зал. Стільці були присунуті до стіни, ті, що виявилися зайвими, винесені в фойє. Кілька морських офіцерів стояли неподалік од входу, очевидно, обговорюючи фільм. Один сказав:

— Вражає. Піски, пальми…

Інший заперечив:

— Порівняно з Сталінградом — елементарне учнівство.

— Африканська спека щось та означає.

— Спека, мороз… Усе це приправа. Важлива суть. Масштаби операції…

Пахло парфумами. Потом. Долівка, трохи нахилена до сцени, була вислана паркетом. Ковзати по ньому не складало труднощів, особливо вниз, до джазу. Каїров розраховував побачити тут Дорофєєву. Та жінок танцювало багато, переважно молодих.

В антракті Каїров підійшов до Жана. Сказав:

— Ви великий майстер своєї справи.

— Стараюся, — відповів Жан, розстібаючи комір сорочки.

— Мій приятель, на жаль, покійний, — Каїров зітхнув, — майор Сизов був великий поклонник джазу.

— Я знаю. Він часто приходив на танці.

— Отже, ви були знайомі? — зрадів Каїров.

— Жан! — покликав саксофоніст. — Ходімо в буфет! Нас пригощають пивом.

— Прийду, — відповів Жан, — через кілька хвилин.

Довкола розмовляли люди. Пересувалися, штовхалися. Каїров узяв Жана за лікоть і потягнув за лаштунки.

— Я вас ось про що хочу спитати, хлопче. Останні чотири місяці мені не довелося бачити Сизова. Скажіть, чи не помічали ви в ньому смутку, тривоги? Одне слово, тільки між нами, чи не міг мій друг накласти на себе руки?

— Не знаю. Я бачив Сизова того самого вечора, напередодні його загибелі. Він був веселий. Ми трохи побалакали.

— Про що?

— Так, про дрібниці.

Пропилені оксамитові завіси темно-бузкового кольору важко звисали зі стелі, відкидаючи широкі й густі тіні.

— Куди ви пішли чотирнадцятого березня, попрощавшись з Сизовим?

— Сюди, в Будинок офіцерів. У нас була робота.

— О котрій годині ви попрощалися?

— Десь близько дев'ятої.

— І пішли відразу в Будинок офіцерів?

— Так.

— А мені сказали, що чотирнадцятого березня ваш джаз до двадцять другої години десяти хвилин грав без барабанщика.

— Я спочатку зайшов у бібліотеку.

— Узяти книгу?

— Так. «Козаки» Льва Толстого.

— Цікава повість?

— Іще не прочитав. З часом зовсім погано.

— Це точно. Вибачте за старечу цікавість. Друзі чекають на вас у буфеті.

— Нічого! — відповів Жан. — Сизов був гарний хлопець.

Танго було давнє, довоєнне. Дуже сумне й трохи надривне. Мелодія породжувала банальні картинки млосного, жагучого життя, свідком чи учасником якого Каїров ніколи не був, але він бачив таке життя в закордонних кінофільмах і навіть чув саме це танго в одному з них. Він забув назву стрічки. Але кадри, як сміття, випливали в пам'яті, — берег океану, чоловік у пробковому шоломі і яскрава жінка, що дивиться йому у вічі. Папуги на пальмах, мавпи…

Чужа туга, чужі пристрасті. Дешеві, наче грим. І ця музика, народжена десь далеко для інших людей, для інших печалей і радощів… Чому вона тут? Чому люди рухаються в такт їй, підкоряючись, як наказу? Добре це чи погано?

Подумати б на дозвіллі. Але коли воно буде, це дозвілля?

Вибравшись з танцзалу, Каїров звернув під східці й побачив, що двері в бібліотеку відчинені. Він увійшов. Роксан сидів по один бік перегородки, Тетяна — по інший. Роксан підвівся, він був зобов'язаний підвестися при появі полковника. Запитав:

— Вам подобається наш джаз?

Тетяна дивилася насторожено.

— Я досить старий, щоб любити таку музику, — буркотливо відповів Каїров і непривітно глянув на Роксана.

Роксан усе-таки збентежився, але не подав вигляду:

— Надаєте переваги симфоніям?

— Маршам. Вони нагадують мені дні моєї молодості. — Каїров повернувся до Тетяни: — У мене до вас одне прохання. Чи не могли б ви дати мені почитати «Козаків» Льва Толстого?

— Книга на руках. Ой, треба нагадати Жанові, щоб повернув. Він завжди так: візьме й тримає місяцями.

Каїров зітхнув, кинув погляд на стілець, але не сів. Сказав:

— Так уже й місяцями! Може, людина й узяла її зовсім недавно.

— У мене чудова пам'ять. — Тетяна порилася в картотеці. Вийняла абонементну книжку. — Дивіться, чотирнадцятого березня. Він тоді ще просидів тут мало не цілий вечір. Анекдоти дурні розповідав.

— Чого нема, того нема, — розвів руки Каїров.

— Візьміть щось інше, — запропонувала Тетяна.

— Тільки з класиків.

— Є Горький, оповідання.

— Це можна.

… Коли Каїров проходив повз столик чергового адміністратора, почув голос Сованкова:

— Доброго вечора, товаришу полковник. Як життя?

Каїрову подобався цей однорукий чоловік, по-житейському мудрий, привітний. Він зупинився, потис йому руку. Відверто сказав:

— День шалений видався. А роки не ті.

— Старість не радість, — сумно погодився адміністратор. — Життя пролітає швидше, ніж сон.

— Сни бувають довгі.

— Є люди, що не бачать снів.

— Є.