Читати книгу - "Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв"

Відпочивши трохи, Аріель, шльопаючи по калюжах, у яких було повно жаб, грузнучи в багні, йде розмитою дорогою до людського житла. Під останніми поривами вітру скриплять бамбуки.

Ось і хатина. Злива змила глиняні стіни огорожі і стовпи воріт. їх стулки безпорадно висять на петлях.

Двір заріс травою. Дернова покрівля хатини провалилась. Аріель ступає на веранду і, налякавши сіру ящірку, заходить у дім. По підлозі бігають маленькі скорпіони, безперервно видаючи звуки «тік-тік». Стіни хатини вкриті пліснявою. Вузька драбина веде на дах.

У кутку голий старик, що міг здатися статуєю, — так непорушно він сидів. Опустивши очі, в позі глибокого роздуму. Кістяк, обтягнений шкірою, з довгою білою бородою.

— Саніасі! — окликнув його Аріель.

Старик не відразу вийшов з свого зосередженого стану, підвів голову, глянув на Аріеля невидющими світлоголубими, як у буйвола, очима і сказав співуче:

— З радістю нескінченне знаходимо в конечному!.. — І знову опустив очі.

Тут Аріель не міг знайти допомоги і пристановища. Він вийшов.

Зовсім стемніло. Пройшовши селом, Аріель переконався, що воно було напіврозвалене і порожнє. Лише в одній хатині, освітленій тьмяним світильником, рухались чотири білих привиди — це були жінки-обмивальниці, які прийшли до небіжчика.

Аріеля раптом пронизала свідомість такої самотності і відчуженості од людей, що він заплакав чи не вперше після того, як плакав у дитинстві, коли чорний чоловік розтоптав його іграшки.

Швидко надходила ніч, але незважаючи на це він раптом рвонувся вгору і полетів над залитою водою мертвою рівниною, намагаючись не дивитися вниз.

Останні хмари швидко зникали за обрієм.

На бездонній синяві нічного неба перед Аріелем блиснула яскрава зірка. Він полетів до неї, як до вогню маяка.

До зір! Якнайдалі від землі і людей!..

Аріель прокинувся під стелею напівзруйнованого храму і не відразу зрозумів, де він. Але незабаром юнак згадав мертву, залиту водою пустелю з зорями, що відбивалися в ній. Він летів над нею довго-довго, майже цілу ніч. На обрії, над блискучою темносиньою гладінню води, з’явилася чорна смужка лісу. Берег! Відпочинок! Аріель полетів ще швидше.

Доки він досяг узлісся, то так стомився, що вже не шукав сухого місця, підлетів до великого гіллястого дерева і вмостився, як у гнізді. Прихиливши голову до стовбура, юнак одразу ж заснув.

Прокинувшись від першого проміння сонця, Аріель з подивом побачив, що висить у повітрі біля дерева. У сні він, мабуть, несвідомо одсунувся від своєї опори. Але, засинаючи, хлопець з обережності зробив своє тіло невагомим, тому й не впав на землю, а висів у повітрі. Для нього це було корисним відкриттям: він може спати в повітрі! І ця можливість стала йому в пригоді.

Повітря, коли Аріель прокинувся, було сповнене густими випарами, пронизаними багрянооранжевими променями сонця, що саме сходило. Поряд уже співали на вітах пташки, верещали мавпи. А внизу, біля товстого звивистого коріння дерев, величезна кобра грілася на сонці. Що було б з ним, коли б він упав під час сну на землю!

Кобра напилася води з калюжі, підвела голову на третину довжини свого тіла, похитала нею, озирнулась навколо і побачила в траві барвисту пташку.

Аріель помітив небезпеку, що загрожувала пташці, і хотів сполохати її, але кобра блискавично кинулася на свою жертву і проковтнула її раніше, ніж та встигла пискнути.

«Ось так і Пірс полював за мною, — подумав Аріель. — Але кобра голодна, а навіщо це потрібно Пірсу?»

Одначе і Аріель був голодний, і йому час було подумати про їжу.

Юнак знову піднявся над верховіттям дерев і побачив, що він перебуває біля диких, первісних джунглів. Скільки сягало око можна було бачити, неначе хвилі на зеленому морі, купи величезних дерев. Аріель полетів над цим морем зелені. Посеред лісової галявини виднілися руїни храму з грубо висіченими колонами, обвитими ліанами. Внизу ріс густий чагарник.

Непогано було б тут оселитися. Аріель опустився вниз крізь отвір у напівзруйнованій покрівлі.

Його обдало вологим, застояним повітрям. Покрівля частково збереглася. Тут можна сховатись від негоди і тропічних злив. У кутку тієї частини храму, що збереглася, стояла чорна статуя сидячого в кріслі Індри завбільшки з три людських зрости. Руки долонями лежали на колінах. Одна нога опущена на землю, друга підігнута. Очі напівзаплющені. На голові конусоподібна митра, на грудях — намисто. З боків — фігури божків у зріст людини.

На колінах Індри можна було влаштувати постіль, накидавши хмизу, листя і моху.

Статуя містилась у вузькій довгій кімнаті. Праворуч тяглися колони, що відокремлювали сусіднє приміщення храму з низькою склепистою стелею, права ж стіна була майже вся відкрита, склепіння підтримували тільки чотири квадратні колони. Це відкрита дорога для диких звірів.

Але хіба звірі не оточують його з усіх боків?

Аріель вилетів з храму і почав перелітати від дерева до дерева, як бджола, що шукає медоносних квітів. З радістю він переконався, що в цьому лісі чимало їстівних плодів. Недалечко було й джерело. Недарма тут побудували храм! Біля берегів струмка трава була притоптана звірями, що пробиралися до водопою.

До вечора Аріель влаштувався на новосіллі. Він устиг навіть зробити невеличкий запас плодів на випадок негоди і влаштувати з гілля та моху постіль на колінах в Індри. Але перш ніж настали сутінки, Аріель зрозумів, що він не єдиний мешканець у цьому храмі. Крім безлічі скорпіонів, ящірок та кажанів, яких він помітив ще вдень, мешканцями руїн виявились і змії. Вони сповзалися сюди після денного полювання і згортались у клубки, щоб уночі було