Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Розіпнута, наче високий лук полонинського сідла, височіє у пасмі черемоських гір Скупова, доступна з Голів та Чорної Ріки, помітна аж із Чорногори. Розкинулася широкою зеленою поверхнею, поросла соковитою пашею.

Влітку там часто перед світанком усі навколишні котловини застилає густий вологий туман. На лісових плаях темно й мокро від туманів. А над лісами, над цим морем туманів, царює Скупова, наче високий острів, світить бліденькою зеленню у сяйві ранкових зірниць. Якщо прийти туди до світанку, видно, як повільно, в міру того, як розвиднюється, з однорідної зелені вирізняються щораз чіткіші обриси трав і квітів. Долами шумлять ліси, сховані в тумані, бринять потоки, а погляд вільно перелітає над цим морем пущі й туманів з вершини на вершину, аж на Чорногору.

Через десять днів після наради на церковному подвір’ї посли з’їхалися на світанні на Скуповій. Понад тридцять коней гасало гірським степом. Штефанко та пан Осьвєнцімський проводжали Дмитра. А коли зійшло могутнє вогняне сонечко, усі зняли кресані. Забіліли на сонці ґуґлі, засяяла мідь, заблищали короткошерсті коники, замайоріли на вітрі юнацькі кучері. Чорт перебирав ногами і крутився з Дмитром на спині, високо розвівалася Дмитрова ґуґля. Коли відпочивали на Скуповій, поглядали то на сонечко, то через море туманів та пущ на Чорногору, куди мав вести їхній шлях. Мабуть, не одному груди розпирала міць, а очі, випереджаючи мандрівку, намагалися сягнути поза Чорногору. А може, і паморочилося не одному в голові, як над прірвою, від думки про цю далеку подорож.

Невідомо, бо хто ж то може знати, чи до Дмитра не приплентався ген із долу, аж зі Шкіндової буковинки, якийсь докучливий бісик і чи не нашіптував йому до вуха словами Оленки:

– Втікаєш звідси до цісарської Відні? Ховаєшся під крила того обскубаного ґотура?

Дмитро, однак, напевно мав для нього відповідь. А може, дивився звідти з гори на Льодову Бабу? Чи сумував він за тими днями й місяцями самотності, за тими піснями, за вигадками, за винаходами, і чи пам’ятав, що вона завжди задумує своє, крижаний ідол, зла доля?

Коли оглянули всі подарунки для цісаря, коли переклали все за порядком на порожніх коней, рушили далі в дорогу: спочатку угорським плаєм униз до Ріки, потім до Чорногори. Біля полудня проминули озерце й дійшли до перевалу Данцера. Тут мали розстатися зі Штефанком, а пан Осьвєнцімський мав відпровадити їх до Ясеня угорського. З Чорногори, з Данцерського старалися вгадати, з якого боку є пан цісар. Пан Осьвєнцімський повчав їх:

– Туди, на захід сонця треба отак іти і їхати тижнями, – сказав він.

Нічого не було видно, тільки гори та гори. А це ще далеко, дуже далеко за тими останніми горами.

– Завеликий цей світ! – зітхав Штефанко.

На прощання благословив Штефанко сина, благословив послів, благословив коней.

– Їдьте, діточки, у той світ Божий, до Відні тої, не лякайтеся. І там є наше сонечко святе, і там є християни.

Посли рушили. Штефанко дивився з Данцера вниз сумним поглядом, коли валка то ховалася на поворотах плаю за скелями, то знову показувалася. Знизу голосно іржав Чорт, аж відлунювалося по цілій Чорногорі. Іржали всі Василюкові коники, немов кликали свого ґазду. Дивлячись так за ними услід, Штефанко для втіхи заграв на флоярі, заспівав нову Дмитрову пісню:

А які то в Чорногорі коні ржуть вороні?

Чути, несуть для цісаря дукати червоні.

Глибоко внизу, за скелями, валка зникла.

Побратимство з Цісарем

Прийшли посли до Ясеня угорського. Там мешкав їхній побратим Гершко, добрий знайомий Дмитра і, як пошепки казали, патрон усіх опришків, який на письмі звався Левгерц. Його батько був людиною побожною, спокійною, як і наші жиди. А Гершком кидало по світі, хоча, здавалося, йому того не було потрібно. Адже видно було, що то купець поважний, багатий маєтками, нашпигований грішми. Носив поперед себе знак багатства і поваги – великий живіт. Цим викликав належну пошану серед купецької братії, у кожному містечку, на кожному торзі в угорській стороні. Хоча не бракувало заздрісників, які злобливо й дошкульно говорили про Гершкову славу. Розповідали, що вже віддавна він жив у найбільшій дружбі з різними ватагами опришків. Що в одних купував награбовані на лядськім боці речі, а продавав їх на загірському, тобто угорському боці. Це чиста правда, що за щирі дукати, не за якісь там паперові гроші постачав Василюкові банос, грубозернистий угорський порох. У пізніші часи Гершко керував усім сплавом деревини на ріці Тисі, хоч у ті часи коло тієї справи нібито крутилися різні панки, якісь лютеранські купчики. Перед тим Гершко вже не раз хвалився Дмитрові, що він як рука в руці з паном цісарем Йосифом. І Дмитро тепер це собі пригадав, тому заїхав просто до нього у Ясінь. Може, гадав собі, що той, як лютеранський жид, крутиться між німецьким та всіляким іншим людом і, напевно, буде знати дорогу до Відня. А що він душа послужлива й добра, то за Дмитрові гроші знайде доступ до самого цісаря. Адже Гершко пишався ще й тим, що мав справжнє прізвище, записане у цісарських книгах. Розповідав, що отримав його від самого цісаря. Його батько був просто Йосель. Ніде його прізвище ні у цісарських, ні в панських книгах не було зазначене.

Коли посли вийшли з пущі й прийшли вночі у Ясінь, з жалем і подивом побачили, що загорода старого Йося була зачинена, брами закриті дубовими засувами, а віконниці закручені штабами й залізними колодками з боку вулиці. Кричали, трубили, врешті гупали топорами в браму – все марно.

– То хіба їх чорний мор вигубив, – сказав засмучений Дмитро.

І лише пан Осьвєнцімський додумався, що саме був святий жидівський шабат. А тоді й Гершко мусив закриватися від світу разом зі стареньким батьком. І що там робили, ніхто точно не знав. Говорили лишень, що це свята субота, Божа посланниця, огортала їх своїми крилами, як квочка курчаток, не пускала на цей світ. На хаті Йося,