Читати книгу - "Діти Дюни"

що походять із січі Табр, де мешкав Муад’Діб». Водночас розмови йшли сотнями чи й більше діалектів галаху, переплетених із різкими гортанними чи пискливими мовами зовнішників, зібраних під берлом Священної Імперії. Лицепляси й карлики з непевних ремісничих планет тлейлаксу в яскравій одежі підстрибували й вирували, розштовхуючи натовп. Були там худі обличчя і товсті багатоводні. Шурхіт нервових кроків долинав од покритих піском широких пласталевих сходів. Час від часу з цієї какофонії вирізнявся пронизливий молитовний вигук: «Муаааад’Діб! Муаааад’Діб! Вислухай благання моєї душі! О ти, Божий помазанику, благослови мою душу! Муаааад’Діб!»

Поблизу пілігримів двоє мімів грали за кілька монет, декламуючи рядки популярного зараз «Диспуту між Армістедом і Ліандграхом».

Проповідник схилив голову, прислухаючись.

Штукарі були городянами середнього віку зі знудьгованими голосами. Після наказу молодий поводир описав їх Проповіднику. Мали на собі легкий одяг, навіть не намагаючись симулювати дистикост на багатоводних тілах. Ассану Таріку сподобалася ця забава, але Проповідник скартав його.

Штукар, який грав роль Ліандграха, саме закінчив свою промову: «Ба! Всесвіт може бути схоплений лише чутливою рукою. Ця рука веде твій цінний мозок, веде вона й усе інше, що з мозку походить. Ти бачиш, що створив, ти стаєш чутливим, але тільки після того, як рука виконає свою роботу!»

Його виступ нагородили недружні оплески.

Проповідник принюхався, і його ніздрі занотували багатство запахів цього місця: випари людських тіл, не втримувані погано допасованими дистикостами, масковані пижмом запахи різного походження, звичайний кременевий пил, пахощі незліченних екзотичних страв та аромати рідкісних кадил, які вже запалили в Храмі Алії, і зараз вони пливли сходами мудро керованим струменем. Коли Проповідник всотував у себе довколишнє, на обличчі в нього відбивалися думки: «Ми дійшли до цього, ми, фримени!»

Зненацька крізь натовп на площі пропливла якась хвиля. До підніжжя сходів підійшли Танцівники Піску, з півсотні їх були зв’язані між собою елаковими мотузками. Було помітно, що так вони танцюють уже багато днів, намагаючись досягти стану екстазу. Шарпалися і тупали під свою таємничу музику, з їхніх уст стікала піна. Уже третина з них непритомно звисала з повороззя, а інші тягали ними вперед-назад, наче ляльками на шнурках. Одна з цих ляльок отямилася, а натовп, очевидячки, уже знав, чого сподіватися.

— Я баааачив! — заверещав щойно пробуджений танцівник. — Я баааачив! — Опирався ривкам інших танцівників і кидав дикі вигуки направо й наліво. — Де стоїть це місто, там буде лише пісок! Я баааачив!

Натовп глядачів-роззяв відповів гучним реготом. Приєдналися навіть нові прочани.

Це вже було занадто для Проповідника. Він здійняв руки й заревів голосом, яким, напевно, поганяв хробаків пустелі:

— Тихо!

Натовп на площі завмер, почувши бойовий клич.

Проповідник вказав худою рукою в бік танцівників, а ілюзія, що він насправді їх бачить, була несамовитою.

— Ви не чули цього чоловіка? Блюзніри й ідоловірці! Ви всі! Релігія Муад’Діба — це не Муад’Діб! Він її відкидає, як відкидає вас! Пісок засипле це місце. Пісок засипле вас.

Сказавши це, Проповідник опустив руки, взяв за плече свого юного поводиря і звелів:

— Забери мене геть звідси.

Можливо, зіграв свою роль добір Проповідником слів: «Він її відкидає, як відкидає вас!» Можливо, звук його голосу, дещо вищий понад звичайний людський, — це безперечне свідчення вишколу в мистецтві Голосу Бене Ґессерит, який віддає накази лише нюансами тонкої інтонації. Можливо, це був лише містицизм, притаманний цьому місцю, де мешкав, ходив і правив Муад’Діб. Хтось із площі, вслід Проповіднику, який покидав її, закричав голосом, що дрижав від релігійного благоговіння:

— Чи це Муад’Діб повернувся до нас?

Проповідник зупинився, поліз до торбини під своєю буркою і вийняв звідти предмет, який розгледіли тільки ті, хто стояв найближче. То була муміфікована людська рука, знайдена в пустелі, один із жартів планети над смертністю, їх інколи знаходили в піску та майже повсюдно вважали посланнями Шай-Хулуда. Рука, висушена на стиснутий кулак, що закінчувався білою кісткою, покритою шрамами піщаних вітрів.

— Я приношу Руку Бога і все, що приношу! — волав Проповідник. — Кажу з Руки Бога. Я — Проповідник.

Дехто вирішив, що це була рука Муад’Діба, зате інших приголомшили його владна присутність і жахливий голос. І так Арракіс пізнав його ім’я. Але то був не останній раз, коли всі почули його голос.

Кажуть зазвичай, мій любий Геораде, що в досвіді, який дає меланж, є велика природна чеснота. Може, це й правда. У мене, однак, зостаються глибокі сумніви, чи кожне вживання меланжу завжди приносить чесноту. Мені здається, що певні особи зазнали руйнації, вживаючи меланж наперекір Богу. За словами Екуменона, вони викривили душу. Ковзають поверхнею меланжу й вірять, що завдяки цьому здобудуть милість. Глузують зі своїх ближніх, заподіюють великої шкоди побожності та злісно спотворюють значення цього щедрого дару, завдаючи йому безперечного каліцтва, зцілити яке не під силу людині. Аби насправді зберегти єдність із силою прянощів, бездоганність з усякого погляду та повноту доброчесності, людина мусить дозволити, щоб її слова та вчинки узгоджувалися між собою. Коли твої вчинки спричинили ланцюг лихих наслідків, тебе слід судити на підставі цих наслідків, а не твоїх пояснень. І саме так слід судити Муад’Діба.

Педантична єресь

Це була мала кімната з легким запахом озону. Її розміри ще більше зменшувалися від сірих напівтіней, що їх давали притьмарені світлокулі й металічно-синє світіння монітора транс-ока. Екран був близько метра завширшки й лише дві третіх метра заввишки. Детально показував безплідну скелясту долину з двома лазійськими тиграми, які пожирали криваві рештки останніх жертв. На узгір’ї над тиграми видно було худорлявого чоловіка в польовій сардаукарській уніформі з відзнаками левенбреха на комірі. На грудях він мав пристрій сервоконтролю з клавіатурою.

У бік екрана було повернуто одне підвісне поліморфне крісло, на якому сиділа білява жінка невизначеного віку. Мала серцеподібне обличчя і тонкі руки, що стискали поруччя крісла, тоді як вона вдивлялася в екран. Простора біла сукня із золотою облямівкою приховувала її постать. За крок праворуч від неї, наче кам’яна брила, стояв чоловік, одягнений у коричнево-золотий мундир помічника башара в старому війську імперських сардаукарів. Сиве волосся коротко обстрижене, обличчя квадратне, з позбавленими почуттів рисами.

Жінка кашлянула й сказала:

— Усе пішло, як ти й передбачав, Тийканіку.

— Безперечно, принцесо, — хрипким голосом відповів помічник башара.

Вона посміхнулася. Відчувши напруження в його голосі, спитала:

— Скажи мені, Тийканіку, чи моєму синові сподобається звучання слів «Імператор Фарад’н І»?

— Цей титул йому пасує, принцесо.

— Я не про це питала.

— Він може не схвалювати певних речей, зроблених, аби здобути цей, гм, титул.

— У такому разі… — Вона обернулася