Читати книгу - "На мені та в мені, Анастасія Бойд"

Нервово схопивши клатч, я вийшла надвір, намагаючись не бігти, щоб не викликати підозри у Марі та Поля. Я відмовилася йти з ними, і стрімко пішла в обхід будівлі. На задньому дворі стояв єдиний автомобіль. У салоні горіло світло, і я побачила Іва. Серце знову шалено забилося. Я повільно продовжила йти на ногах, що не гнулися, наближаючись до того, про що мріяла весь вечір або навіть тиждень. Морель, побачивши мене, вийшов із машини. Якось дійшовши до Іва, я підвела погляд на його обличчя.

- Я прийшла, - сказала я, стискаючи клатч спітнілими долоньками. Скільки мені мало виповнитися років, щоб я не боялася дорослих людей, як дитина?

- Так, ти прийшла. Моя загадкова мадемуазель Бушар, – усміхнувся Морель. Ми посідали в авто, і я зрозуміла, що без випивки можна було знепритомніти в такому темпі. Як же мені розслабитись? Я сподівалася, що розмова між нами допоможе цьому, але Ів мовчав.

- А куди ми їдемо? - Запитала я, зібравши залишки сміливості в кулак.

- Лулу-Лулу, - зітхнув Ів, міцніше стиснувши кермо. Я спостерігала за його рухами, дивуючись, як йому вдавалося бути настільки чарівно-мужнім навіть у таких рутиних діях. - Я не знаю... Я розумію, що правильніше було б відвезти тебе додому, і поїхати.

- Але ж тоді навіщо це все? - Не дивлячись на моє хвилювання, я не хотіла, щоб цей вечір закінчився нашим розставанням. Будь ласка...

- Ти права. Даремно я все це затіяв, вибач, - і як у ньому тільки поєднувалися боязкість та міцність?

- Добре, - твердо сказала я, маючи намір взяти справу до своїх рук. Морель чогось боявся, а я боялася залишитися сьогодні без нього. - Їдемо до вас.

- Луїзо, ти не повинна робити те, чого не хочеш. Назви свою адресу, - він продовжив стояти на своєму, через що мене охопила паніка.

- Та поїхали вже, – вибагливо заявила я. Морель здався.

Увійшовши до квартири Іва, я озирнулася – тут було затишно та світло. Білі та сірі кольори створювали відчуття комфорту, і мені було приємно тут залишитися. Як вдома. Ів зачинив двері, запропонував мені сісти на диван, і втік до іншої кімнати. Я відкинулася на пружну спинку дивана, і приємна млість розлилася по тілу, що втомилося за довгий рухливий день. Скинула туфлі і підігнула ноги під себе.

Морель повернувся з двома келихами та пляшкою білого вина.

- Я радий, що ти змогла розслабитися тут, - усміхнувся він, і розлив вино по келихах.

- Я дуже втомилася. Але у вас і справді дуже затишно. Самі дизайн інтер'єру обирали? - підперши голову рукою, я пила вино, і намагалася вести світську бесіду, як зріла мадам.

- Ні, - усміхнувся Ів з мого запитання. – Не сам. З дочкою. В нас із Вів'єн є донька, Жанна.

- Так, я бачила її кілька разів. Вона дуже схожа на Вів'єн. Така ж мила й усміхнена.

- Ти впевнена, що це їй дісталося не від мене? - спитав він, іронічно вигнувши брову. Невже Ів знову намагався фліртувати зі мною? Я перемогла.

- Що? - я пустила здавлений смішок, прикусивши палець. - Ні. Точно ні. Знаєте, я ніколи не боялася мадам Вів так, як боюсь вас. Вона ніколи нас не лаяла.

- А я що тиран, за твоєю думкою? Коли я тебе лаяв? - скривджено спитав Морель.

- Та ви постійно ходите похмурий і дратуєтесь через будь-яку дрібницю, - втома і алкоголь остаточно розв'язали мені язика. Ще трохи і доведеться вибачатися. – Не потрапити вам під руку – моя щоденна недосяжна мета. Дуже страшно... Щоразу, спілкуючись із вами, я втішаю себе лише тим, що ви навряд чи мене вб'єте, а крики треба просто пережити. Це не смертельно.

- Боже, невже все так погано? - стомлено засміявся Ів, і простягнув руку вздовж спинки дивана, дотягнувшись до мого ліктя. Він не відривав від мене погляду, сповненого захопленням, грайливістю та теплом. Можливо, мені так здавалося після вина.

- Ні, думаю ні. Просто я знову трохи не в собі. Вибачте, - я похитала головою, усвідомивши, що наговорила зайвого, і сіла трохи скутіше.

- Я думаю, що це правда, як би тобі не хотілося пощадити мене. Але давай все-таки ми поговоримо про те, що літає в повітрі, і вже майже відчутно, як би ми цього не уникали, - закінчив він думку, і я дзвінко засміялася, прикривши рота рукою. Ніколи не думала, що Морель може так промовисто висловлюватися. Ів усміхнувся і запитливо глянув на мене.

- Та ви поет! Це було дуже метафорично.

- Лулу, скажи нарешті, навіщо ти це зробила, - він сумно усміхнувся, наче я вже встигла розбити його серце. Але як мені не хотілося б сміятися далі, треба було серйозно відповісти на запитання.

- На той момент мені здалося, що це доречно... І логічно. Якби я дивилася фільм із схожою ситуацією, то чекала б далі саме таку сцену. Мені просто так захотілося зробити. Цікаво було вас здивувати чи навіть шокувати. Адже ви мене такою ніколи не бачили, - я відкрилася Іву, але він засумував сильніше.

- Що ж... Тобі вдалося мене здивувати, і не тільки, - Морель зробив ковток вина і відсторонився від мене. Мабуть, він хотів почути інші слова. Мені стало його шкода і я зрозуміла, що треба рятувати ситуацію. У мої плани не входила сварка з Івом.

- А ще... Мені здається, що зараз це теж доречно. Хіба ні?

- Слухай, Лулу, я не хотів би повторення неусвідомлених п'яних вчинків.

- І як ви бачите кінець цього дня? - спитала я, поставила келих на стіл, і сіла на коліна Іва обличчям до нього. Він помітно напружився.

- Лулу... Ходімо, тобі треба поспати, - сипло відповів Морель, ховаючи погляд, наче пригнічуючи бажання накинутися на мене. Що за порядність?

- Ні, - заперечила я, уткнувшись носом у його шию. Одеколон Іва додав кілька градусів до мого лібідо, і я міцно обійняла його, притулившись щокою до його щоки. Морель обійняв мене у відповідь, погладжуючи по спині, і запускаючи пальці в моє розпущене волосся. - Я хочу цілуватися з вами. Довго... До ранку. І хочу, щоб ви теж цього хотіли. Хочете мене цілувати?

- Хочу, Лулу, хочу, - погоджувався він, певно знаючи, що сьогодні цього не буде точно.