Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

Прокинулася раптово. Ніби мене хтось уві сні покликав. Судячи з годинником, минуло не більше пів години. Але спати далі я не стала. Мене вабило свербляче на задвірках свідомості бажання пройтися за територію табору.

Вмившись біля саморобного наливного умивальника, зробленого зі старої п'ятилітрової баклажки, я похмуро оглянула багатолюдний табір. Тривога наростала. Я не могла пояснити, що саме її викликало, але вона змушувала мене йти вперед. Діяти!

Знявши крокси, я перевзулась в улюблені похідні берці. Застебнула ремінь із піхвами на поясі, взяла з собою бінокль. За якимось внутрішнім чуттям звати нікого із собою не стала. Тільки Лізі прошепотіла, що схожу до машини за бензином для двигуна. Вчора ми не стали забирати каністру з паливом, бо руки були зайняті іншими речами, шестилітровими баклажками з питною водою.

— Якщо спати не хочете, то приготуйте сніданок, — запропонувала молоді та видала їм пачку пшеничної крупи та дві банки тушкованки. — Людей варто нагодувати. Зв'язок так і не з'явився. Викликати допомогу нема звідки. Тож комусь доведеться рушити по допомогу. А йти краще на ситий шлунок.

Ліза з Аліною охоче взялися куховарити.

Капітан теж не залишився у таборі. Він з матросами вирушив на берег річки.

По дорозі чоловіки йшли розминаючись простими рухами. Їх одяг майже висохнув біля вогнища — це плюс. Мінус — він був літнім. Прикривав, але не грів. І я нічим не могла допомогти.

А коли я не можу вплинути на ситуацію, то сильно злюся, стаю різкою та грубою. Добре, що у звичайному нашому розміреному житті з дітьми таких ситуацій не траплялося. Цю темну сторону мого характеру вони не знають. Хотілося б, щоби й далі не знали. А для цього нам потрібно слідувати задуманому плану на відпочинок. Скоро Іллюша прокинеться і вимагатиме виконання даної йому обіцянки.

До цього часу я вже маю знати: бути походу чи не бути. Можливо, його доведеться відкласти на якийсь час. А дітям краще повернутися до міста.

З кожним кроком стежкою я все більше про це замислювалася. І вже подумки шукала потрібні слова, щоб переконати Іллю не засмучуватися, а просто ще трохи почекати.

Стежка звично вивела мене до місця розкопок. І я встала, як вкопана, насилу оцінюючи вид, що відкрився.

Розчищене вручну поле було практично правильним прямокутником розміром зі шкільне футбольне поле. Одна з вузьких сторін вклинювалася в лісопосадку, а основна частина була розташована на колишньому полі. Там раніше вирощували кукурудзу.

Зараз від поля залишилася лише третина. Нерівний край перекреслював його в першій третині, якщо рахувати від стежки. А далі, скільки вистачало оку, цілиною тягнувся степ, зарослий пожухлою травою із вкрапленням зеленої травки, що ледве почала прокльовуватися. І вдалині на сонці сріблився вигин річки, густо порослий по березі чагарниками з ледь помітним зеленим серпанком крихітних бруньок. Зовсім не той краєвид, що я бачила день у день весь червень. Цей нагадував ранню весну, а не літо.

Зовсім трохи постоявши на місці, я рушила безпосередньо зачищеним студентами полем. До краю розкопок я дійшла швидко.

— Обвал? Хм…

З мого місця стало видно, що рельєф змінився. Тепер табір разом зі стежкою та частиною розкопаного поля знаходився на височині, відносно поверхні степу, заввишки трохи більше метра.

Якийсь час я йшла вздовж крайка височини. Але потім мені стали заважати стовбури дерев, коли територія розкопок закінчилася. Я знову увійшла до лісосмуги.

Коріння дерев, що опинилося на краю обвалу, стирчали з ґрунту. Завдяки одній такій сосні я легко спустилася на нижчий рівень. І, відійшовши метрів на двісті, спромоглася з боку степу оцінити те, що я бачила.

Переді мною відкрилася дивна картина. Є такий метод пересадки рослин з горщиків, називається «перевалка». Це коли рослину міцно беруть за стебло біля землі та разом із грудкою витягають із горщика, а потім переносять у більший горщик.

Так от, у мене склалося враження, що якісь сили, не беруся навіть припустити, чиїх це рук справа, взяли шмат землі разом з усім, що знаходилося на її поверхні й поставили зверху на рівну місцевість. Згадалося мені й урвище дна в акваторії пляжу. Висота була однакова, що тут, що там.

Без особливих думок про феномен я деякий час йшла паралельно окрайка. Повітря було напрочуд чисте. Їм неможливо було надихатись, таким солодким воно здавалося. У мене навіть голова трохи паморочилася від надлишку кисню. Йшла поки вийшла до місця, де стояла моя машина. Ліве переднє крило сантиметрів на десять не сягало краю обвалу землі.

Тут я вибралася нагору. Стягнула з машини чохол і залізла всередину. У салоні автомобіля мені стало спокійніше. Відкинувшись на підголівник, кілька хвилин я бездумно дивилася в далечінь, не фокусуючи погляд ні на чому.

Натомість думки літали в голові зі швидкістю світла. Жодну не могла схопити за хвіст.

Тривало це недовго. Щось все ж таки привернуло мій погляд. Ще несвідомо я піднесла бінокль до очей. Покрутила налаштування. Озирнулася по доступній дузі.

— Що за нісенітниця? А скелі тут звідки?

У тому боці, де раніше була траса, здіймався невисокий скельний виступ. Він йшов грядою, забираючи вліво. І тут я побачила те, чого просто не могло бути!