Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"

— Чорт! Чорт! Чорт!

На емоціях я кілька разів щосили стукнула кулаком по торпеді машини. Біль трохи протверезив. Наступної секунди, злякавшись, що мене почують, я затиснула долонею рота, а другою вчепилася у волосся, боляче потягнувши за нього. Раптом прийду до тями, і перед очима розвидніється. Міраж чи галюцинація зникнуть. Ну, не може бути правдою ця картинка, що видрукувалася на сітківці. Вона, мов спійманий яскравий сонячний зайчик, стояла переді мною навіть під закритими віками.

«Звідки тут мамонти? — продовжувала кричати подумки, а в долоню тільки глухо мукала. Серце заходилося шаленим стакато. У вухах пульсувала кров. — Цього просто не може бути! Куди, чорт забирай, нас занесло?!»

Бінокль упав на коліна, і невелика череда мамонтів із п'яти особин біля скель, яких ще вчора не було, виднілася невиразними темними силуетами.

Коли пройшла перша хвиля паніки, і я вже змогла думати, а не просто дихати загнаним конем і тупо заперечувати дійсність, то знову підняла бінокль і піднесла до очей.

Безперечно, це були мамонти: хобот, бивні, коричнева шерсть — все було. Я не могла точно сказати, якого вони зросту, але звірі були великими. Особливо вирізнявся один. Мабуть, це був самець, а решта самок. Маленьких дитинчат не було видно.

Трохи далі паслася велика череда якихось великих рогатих парнокопитних. З мого місця я не могла розглянути, що то за тварини. Тим більше, що їх хтось злякав. Було видно, як швидко вони тікають далі степом, ще більше збільшуючи відстань між нами.

— Що за хижак вас злякав? — прошепотіла під ніс і опустила бінокль. Він випав із безвільної руки.

Все всередині дрібно тремтіло від первісного жаху.

Хто із хижаків жив у часи мамонтів? Печерні кішки, шакали, ведмеді, вовки? І всі вони були більші за наших сучасників, сильніші, спритніші, зліші. Ще не лякані людьми. Верхівка харчового ланцюга.

Якийсь час я тихо сиділа у салоні машини. Металевий корпус автомобіля давав уявне відчуття безпеки. Прикривши очі, я думала та аналізувала. Таке становище дозволило взяти себе в руки та заспокоїтися. Увімкнулися внутрішні установки, закладені з народження.

Вижити! За будь-яку ціну!

Коли я подумки зібрала докупи всі події останніх дванадцяти годин і те, що мені вдалося розвідати, висновок вийшов невтішний: якимось неймовірним чином ми з дітьми перемістилися в часі назад. Як далеко назад? Вовнисті мамонти жили на Землі в період від п'яти мільйонів до чотирьох тисяч років тому. У який період ми потрапили?

Якщо нас перемістило тільки в часі, але у ту саму точку на Землі, то, мабуть, закинуло більше, ніж на десять тисяч років тому. Стоянки мисливців, яку ми розкопували, на цей час немає. А висота нашого «острова» — це нашарування ґрунту за кілька тисяч років. Один сантиметр ґрунту утворюється протягом двохсот-трьохсот років, а двадцять сантиметрів — протягом приблизно чотирьох-шести тисяч років. Якщо висота "острова" близько метра, то занесло нас на двадцять-тридцять тисяч років тому? Так чи ні, про це можна лише здогадуватися. 

Але чи на Землі ми? Факт перебування нас на Землі ще варто підтвердити чи спростувати. Якщо так, то плюс у тому, що хоч приблизно, але зрозуміло, хто жив у цей час, що росло і де що було географічно, який клімат. Це вже багато для планування стратегії виживання.

А якщо ми не на Землі? Що тоді? Прийдеться освоювати новий світ. Ха! Усього лише! Є чудовий вислів: не можеш вплинути на ситуацію, відпусти її!

Версію з потраплянням у минуле я вирішила поки що залишити основною. З'являться інші докази, і тоді висновки будуть відповідні.

Чим довше я думала, тим більше бачила нові проблеми, з якими зіткнуся вже за пів години.

Основна проблема… Ні, не хижаки. Люди! Ті самі, яких я привела до нашого табору. Ті, що потрапили в минуле, як і ми з дітьми.

Мене турбувало кілька великих мінусів. Вони змушували задуматися: а чи не кинути всіх до бісової бабусі й, не посвячуючи народ у якій дірці вони опинилися,а тихо сплавитись по річці разом з дітьми. Нехай самі борсаються.

Я непогано зналася на психології людей. І могла передбачити, за яким сценарієм почнуть розвиватися подальші події, варто лише всім дізнатися, що вони потрапили до дикого первісного світу.

Перший мінус: люди попалися з різних соціальних верств суспільства.

Соболєв, Панкратов звикли віддавати накази. Чи зможуть вони зайнятися фізичною працею нарівні з усіма? Їхні розпещені дружини, коханки, діти? Скільки конфліктів виникне через це, перш ніж вони увіллються в життя групи?

Без навіть елементарних зручностей, в режимі постійної небезпеки з боку ворожого навколишнього світу нервова система не витримає у всіх без винятку. Істерики, хронічна втома, голод, страх бути зжертим... А якщо хтось травмується чи захворіє? Лікаря не знайдеш. Ліків в моїй аптечці мізер. Конфлікти неминучі!

Другий мінус: дуже швидко запас їжі закінчиться, якщо годувати ще вісімнадцять ротів. Настане голод. Навряд чи хтось має досвід полювання зі списом. Навіть якщо в деяких охоронців збереглася зброя, то набоїв надовго не вистачить. Зброю в такому місці швидше почнуть використовувати як важіль для залякування решти групи. Щоб змусити працювати решту на себе.

Третій мінус: я дуже переживала за долю моєї Лізи. Молодих чоловіків набагато більше, ніж жінок. Пройде перший переляк, потроху люди освояться, вдало здобудуть тушу якогось звіра і почнеться поділ жінок. Захочуть зняти стрес примітивним, доступним способом, давнім, як світ. Іронічно звучить…