Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Кому? — прошерхотіла одними устами. — Кому? — повторила за мить голосніше і промокнула хусткою кутики очей.

Повела поглядом по хаті, затрималася на дверцятах печі, в якій ледь-ледь потріскувало полум’я, і схопилася на ноги. Хутко підійшла, пересунула з краю на середину казан з водою, який заздалегідь наготувала на окріп, для вареників. Встромила у воду палець і скрушно похитала головою — вода була ледь тепла. Відкрила дверцята і підклала у грубу кілька рубанців.

Потім підвелася, накинула наопашки кожух і вийшла з хати.

Надворі вже знову починало приморожувати, сонце ще не сіло, але вже сонно червоніло над обрієм. Гість сидів плечима до дверей, одною рукою тримав біля рота люльку, другою — чухав межи вухами Бровка.

Помітивши тінь, що відкинула на сніг Марічка, хутко підхопився і повернувся до молодиці.

— Ще раз, доброго дня, пані господине, — вклонився хоч і не надто низько, але ґречно. Зрештою, товстий овечий кожух не та одежа, щоб поклони бити. — Вибачайте, що вчепився, як воша кожуха, але маю у вашій місцині певну справу, а дні взимку короткі, зі Сміли взад-вперед не наїздишся. От і подумав, чому б у вас не заночувати? Ви не турбуйтеся. Я заплачу. І за постій, і за вечерю… якщо буде на то ваша ласка. 

Марічка, глянула на козака і мимохіть подумала, що той нівроку високий. Вона сама не була миршавим горобчиком, коли цілувалася з Андрієм, то навіть голову не задирала. А цьому, щоб устами сягнути, довелося б і навшпиньки стати. Та й то, певно, лише б носом у вуса ткнулася.

Молодиця посміхнулася власним думкам, а заодно і гостеві посмішку подарувала.

— Та не переймайтеся так… За постій гроші візьму, чом не взяти, коли самі в руки йдуть — зайві не будуть. А за вечерю, — усміхнулася щиро, — ще й сама доплатити можу… До речі, за вчорашню негостинність вибачайте… Упир в наших краях завівся. От я й побоялася вночі двері відчиняти.

— Упир? — перепитав козак. — Серйозно?

Нестор зосереджено подивився на молодицю, але та, схоже, говорила щиру правду. Принаймні, вірила в те, що каже.

— Та які жарти? Три родини вже загриз. А впіймати не вдається… Навіть за характерником посилали. Але і той ради не дав.

— Далебі… — покрутив головою, але більше розпитувати не став. Почувався тут ще чужим і не квапився відразу перейматися зайвими клопотами. Може, згодом. Як більше довідається. Та й не все почуте, тим паче, з жіночих вуст треба на віру сприймати. Їм лише дай волю та нагоду — враз три копи вовни з діжки полови насукають.

— Нестор…

— Що?

— Нестором, кажу, батьки мене нарекли, — пояснив. — А братчики Журбою прозвали. Вибирайте, як більше до вподоби.

— Журба… — повільно протягнула молодиця. — Ні, не треба… і без вас вистачає. Нестор краще. А мене Марічкою звати.

— Справді? — козак тільки гмикнув. — Буває ж… Зійшлися сум з журбою.

— Про що ти? — здивувалася молодиця. — Не розумію…

— Нічого особливого… — потис плечима Нестор. — Окрім того, що Марічка на латині означає «сумна». От і не вір в долю… — заховав люльку і мимохіть похукав на закоцюблі руки.

— Ой, що ж я вас на порозі тримаю? — похопилася Марічка. — Не літо… Ходіть до хати. І так намерзлися, мабуть.

— Бувало й гірше, — розважливо відказав Нестор. — Але, в теплі, справді балакати приємніше.

Козак нахилився, як перед церквою, щоб не зачепитися маківкою за одвірок, переступив поріг, здійняв шапку і широко перехрестився на образи.

— Благослови Господи цей дім і його господарів.

Потім погляд його впав на стіл вщерть заставлений варениками.

— Ого! Оце я вчасно! Давненько свіжими варениками не ласував… Бачу, господаря чекаєте? — озирнувся на молодицю, що так і завмерла в дверях з опущеною головою. — У ліс по дрова поїхав? Ну, небавом смеркається, то ж — недовго вже, скоро повернеться. Зачекаємо разом.    

— Третій рік чекаю… — зітхнула гірко.

— Овва! — Нестор ступнув до молодиці і поклав руки їй на плечі. — Не знав… Вибачай, якщо душу ненароком роз’ятрив. Козакував чоловік? Загинув? Напевне знаєш? А як звати? Може, я чув? Бо козацька доля така, що різне буває. Часом з таких тарапат вибираються хлопці, що й не віриться. По них давно панахиду справили, а вони живі та здорові.

— Андрій Оробець… — промовила з надією в голосі молодиця.

— Ні… — помотав головою Нестор. — Вибачай… А з якого він куреню?

— Чигиринський…

— Ну, звісно, — кивнув козак. — Дурне спитав. І що, за три роки жодної звістки не було?

— Та ні, приїздили його товариші. Вони й розповіли, про останній бій, у якому Андрій пропав… — Марічка зробила над собою зусилля і, хоч як затишно не було, все ж випручалася з чоловічих рук, обійшла козака і рушила до пічки. Там, збираючись з думками, навмисне голосно заторохкотіла баняками. — О, вода закипіла… Сідай до столу. Зараз вкину в окріп вареники…

— Та зачекай, ти, з варениками, — не вгомонився Нестор. — Сама кажеш — пропав. Не загинув, значить? А як? У полон потрапив? То це ще не кінець… От, хоч заприсягтися. Сам у неволі побував! Утік…