Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає.
Хто в любові не знається, той горя не має.
А я молода дівчина, та й горя зазнала…
Вечероньки недоїла, нічки доспала.
Вечероньки недоїла, нічки доспала...
Через тебе, мій миленький, красу змарнувала…
Марічка увірвала спів, поклала на стіл останнього зліпленого вареника і аж зойкнула стиха, вражена результатом. Уся стільниця була вщент закладена варениками, що вимуштрувалися рівними рядами, немов вояки на майдані до причастя.
— Ото ж ти замріялася, дівко… — покрутила зачудовано головою, не в змозі навіть полічити, бо Андрій вчив жінку рахувати до двох десятків, а тут було, певно, стільки ж разів по двадцять. — Та тут трьом добрим косарям тиждень балювати? І що я тепер з ними робитиму? Лусну, а не з’їм. Додому до батьків занести? Їх там п’ятеро душ, якось подужають. А мені що — Бровка варениками годувати…
Пес, немов почув, що господиня про нього згадала, бо коротко гарикнув під вікном, а тоді зайшовся хрипким гавкотом, як звикле давав знати про наближення чужого.
— Ні в ночі, ні в день спокою нема… — витерла руки об запаску Марічка, підійшла до вікна, прохукала у морозяному візерунку шпарку і виглянула надвір.
Білосніжні замети, що вкривали подвір’я і вилискували на морозі, мов тисячі крихітних сонечок, на якусь мить засліпили її аж до сліз. Молодиця протерла очі і знову притулилася чолом до шибки, намагаючись розгледіти, на кого так розгавкався Бровко. Але вражена блиском снігу, бачила лише темну фігуру, що бовваніла у прочинених воротах, які вона, спершу, хотіла взяти на засув, але потім, не стала. Несвідомо, немов чекала когось.
— Агов! Пані господине! Доброго дня! Це знову я! — загукав у цей час вже трохи знайомий голос. — То як? Нині на постій приймете? День не ніч! Можете ліпше роздивитися, кого до хати пустите.
Покліпала, пригледілася і здригнулася мимохіть.
— Ой, леле! Матінко рідненька!
Сама не розуміючи звідки взявся такий поквап, метнулася до сіней, але погляд зачепився за дзеркало, котре приволік з походу на бусурман ще покійний свекор, і молодиця аж руками сплеснула: волосся вибилося пасмами, обличчя червоне, ніс і чоло в білих пасмах від муки і тіста. Словом — опудало, що ставлять на городі відлякувати горобців, і те виглядає чепурніше.
— Аго-ов! Є хто вдома?! — не вгавав Нестор. — Це я, ваш учорашній гість! Тільки не кажіть, знов у хліву ночувати. Не те щоб я був надто перебірливий, але так трапилося, що нині я і вмився, і одежа чиста. Не хотілося б зі свинями ніч коротати…
Марічка приступила до дверей, але не відкрила цілком, лише просунула носа в щілину і спершу цитькнула на Бровка, а потім гукнула голосніше:
— Доброго дня… Заведіть коня в стаєнку і ходіть до хати. Я зараз… Стривайте хвильку.
— Не завдавайте собі клопоту, господине… — ґречно відказав козак, зістрибуючи з коня. — Я знаю де стайня. Тож не кваптеся. Робіть своє і вибачайте, що відволікаю. Я, як коня поставлю, ще подимлю з вашого дозволу отут, на призьбі…
— Добре… — з полегкістю відказала Марічка і війнула до хати.
Брудна запаска і запорошена мукою хустка полетіли в кут, на лаву біля пічки. Намочила у відрі кінець рушника і ретельно обтерла розпашіле обличчя. Волосся причісувати не було часу, то ж голову повила нова хустина. Осмикнула сорочку, тісніше перемотала плахту… Якийсь час вагалася, вибираючи поміж теплими чобітьми і новими черевичками. Розум переміг серце, і молодиця взулася у зимове. Кортіло покрасуватися, та здоров’я важливіше. В таку холоднечу, щоб застудитися багато не треба, а ходити біля недужої нема кому.
Зате з намистом вже собі не шкодувала. Надягла аж три разки коралів. Стала перед дзеркалом, взялася в боки і крутнулася так, що поділ плахти аж вгору фуркнув. Чічка… Одне лиш черкнуло смутком по душі: не для Андрія чепуриться, а для чужого чоловіка. Якого ще й на очі до ладу не бачила, а лише голос чула.
Запитай Марічку хтось у цю мить, з чого така веремія, — не змогла б пояснити. Може, тому що він нагодився в ту страшну мить, коли молодиця вже замалим з життям не попрощалася і врятував її від потвори? А може, було щось у тому, сповненому певності та спокою, голосі? Не дарма ж птахи підбирають собі пару по щебету. Може, і Марічка щось таке відчула, от і защеміло серденько, затьохкало… Примусивши забути, що вона заміжня жінка. Хоча, швидше за все, вже ні… просто сповістити нікому. Був би Андрій живий-здоровий, то якось знайшов би спосіб дати про себе знати, не тримав би у безвісті.
Сніг зарипів голосніше і затих під вікном.
Чоловік, покректуючи, вмощувався на призьбі, щось стиха промовляючи до пса. А відважний і вірний сторож заглядав йому в очі і жваво метеляв хвостом.
— Добрий пес… — розчула Марічка, приступивши ближче до вікна. — І чарку хильнути готовий, і до люльки принюхуєшся. Господар, мабуть, козацького роду. Вгадав?
Бровко коротко гавкнув і влігся в ногах Нестора, як робив це колись лише біля Андрія. Від побаченого у молодиці аж серце зайшлося, і вона безсило опустилася на ослін. І так їй шкода себе стало, що сльози навернулися.
Гірка вдовина доля… А ще важча, коли ні вдовиця, ні молодиця. І любові хочеться, і вірність берегти мусиш.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан», після закриття браузера.