Читати книгу - "Не можна вбити, Велена Солнцева"

Настя 

Живіт зводило з голоду, я як могла поспішала додому, ледь пару разів не заблукавши по дорозі. У холодильнику було щось їстівне, здається я навіть полуницю бачила. Уявляючи соковиту ягоду облизала губи і прикрила очі, згадуючи солококислутавий смак полуниці. Почула різкий окрик:

-Сидіти!

Ледве сама не присіла. Перед хвірткою стояв той самий козел, який чомусь наполегливо відмовляється відвалити від мене. Перервала себе, в цьому місці мене почали відвідувати досить дивні думки, і не проходить нервозність яка погано позначалася на моєму характері.

-Ти?

Таке просте питання, а вимовити його ледве вдалося . Він мене лякав, особливо його чорні бездонні очі, ніяк не виходило забути почуття затягуючого виру.

-Що ти тут робиш?

Старанно ховаючи страх під напускною бравадою, пішла вперед.

-Зараз приїде дільничний, і я наполегливо рекомендую тобі залишити це місце.

Зупинилася в парі кроків від хлопця, він розтяг губи в жутковатій усмішці.

-Розмовляєш як маленька злякана дівчинка, твоя подружка вже б матом обклала. До речі, де вона? Я думав вона тебе всюди супроводжує.

Він махнув рукою у бік машини подруги, поряд з якою тепер красувалася розбита дев'ятка цього дурня.

-Не твоя справа.

Він не рухнувся з місця, але можу присягнутися що відчула його пригнічливу енергію. Одна з чорних громадин тицьнулася носом у руку, ніби підтримуючи, і мене трохи відпустило.

-Зевс. - різко гукнув хлопець, та зробив крок у мій бік. - То де подружка?

-Зникла.

Чорні брови мало не зійшлися на переносиці.

-Коли?

-Сьогодні вночі, здається.

-Так здається, чи точно вночі?

Закрила обличчя руками, не можу зрозуміти що зі мною відбувається, чому я вивалюю все цьому по суті незнайомцю, який до того ж мене ще й лякає до тремтіння.

-Здається вночі, ми посварилися і вона вийшла з дому, більше я її не бачила.

Хлопець подолав останній крок що розділяв нас, і сильно струснув за плечі, у мене зуби клацнули.

-Вночі ще щось відбувалося?

-Ні.

-Ти у цьому впевнена? Твоя бабця була вдома? - Він ще раз струснув. - Ну ж бо, Настя, згадуй.

Я навіть не здивувалася звідки він знає моє ім'я, просто тремтіла в повній впевненості що він псих, і зараз тихо прикопає десь під парканом, щоб кущі краще росли. Де ж цей дільничний коли він так потрібен?

-Бабусі вдома не було, мами теж не було.

Він відступив.

-Тут ще й мати твоя була?

-Так, вона приїхала сюди в суботу, але коли ми приїхали, вдома вже нікого не було. От я й пішла до дільничного, не могли ж вони просто так зникнути.

Хлопець втомлено потер перенісся:

-Не могли. Що ще ти пам'ятаєш?

-Та більше нічого, ми посварилися з Катею, вона пішла щоб охолонути. Я думала що вона в машині, нормально розгледіти не змогла із-за сильного туману.

-Дуже цікаво. Пішли до хати.

Він схопив мене за лікоть і потяг до воріт.

-Я з незнайомцями не ходжу.

Прозвучало по-дитячому, і навіть я це розумію. Не зупиняючись ми пройшли до самої хвіртки, собаки тяглися слідом притискаючи вуха і злегка тремтячи.

-Захар. Тепер ми знайомі.

Не відпускаючи мою руку, він потягнув мене до самого будинку.

-Значить все-таки це ти. - Він зло свердлив мене поглядом. Це ж як його в минулому жінки образили, що він вирішив відігратися, щоправда поки що не розумію чому саме на мене впав його вибір.

-Послухай Захаре, я тебе не знаю і вже точно ми до вечора п'ятниці ніколи не зустрічалися.

-Ось зараз і познайомимося ближче.

Знову схопивши за руку потяг до дверей будинку, позаду пролунав застережливий рик. Прямо перед нами став найбільший  із трійки псів.

-Ти захищаєш це поріддя?

У голосі Захара було стільки зневаги, що ставало не по собі. Собака знову загарчав.

-Я їй нічого не зроблю. - І тихіше додав. - Поки що. Пішли до хати, треба роздивитися, не могли ж твоя подруга і мати просто так зникнути.

З надією подивилася на нового знайомого, а раптом і справді допоможе.

У хаті помітно посилився запах затхлості та плісняви, якого зранку ще не було.

-Нічого не розумію.

Пройшла на кухню, уважно все оглядаючи. Все було на своїх місцях, ось тільки пилу набагато більше, ніж мігло би бути всього за один день, можливо причина була у відкритих вікнах, таким чином просто з вулиці нанесло пил. У животі вибагливо забурчало, розчинивши холодильник заглибилася у вивчення його вмісту - полуниця і справді була, ось тільки ще з ранку свіжі привабливі ягоди зараз покривала пліснява, як власне і сир, та ще недавно апетитними копченостями. Такого просто не може бути, я ж вранці діставала собакам м'ясо, ось воно точно було свіжим.

-Невже холодильник зламався?

-Відійди.

Позаду стояв Захар і буквально дихав у потилицю, жахливо цим напружуючи. Хлопець зовсім не розумів коли порушує межі особистого простору, напевно йому було на це просто начхати. Відсунувши мене убік, сам заглянув у рефрижератор, оцінюючи міру зіпсованості продуктів.

-Ну і чому продукти не викинула?

Він питливо дивився на мене, просто бісить, почуваюся  дурепою, ні на що не здатною ідіоткою.

- Напевно тому що з ранку вони були нормальні, я навіть собак м'ясом годувала.

Захар трохи змінився в обличчі, риси загострилися, очі почорніли, наче зіниця зайняла всю райдужку і навіть я знаю що подібне буває в обдовбаних. От тільки коли б він встиг? Може до мого приходу.

-Ти годувала моїх собак?

Він насувався як кат на свою жертву, я обережно відступала, вже розуміючи свою поразку.

-Я не знала чиї вони, до того ж собаки відучора до мене прилипли і я подумала що вони голодні. - вже не в силах стримувати паніку закричала. – Що тут такого?

Захар голосно засміявся:

-Нічого такого, якщо не враховувати що моїх собак годує якась брудна відьма в надії прив'язати до себе, і судячи з усього, у неї непогано це виходить.