Читати книгу - "Твори"

IV

А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша — от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна, — з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама — зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тiльки менi рукою махнула.

Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: «Не бiйтесь, — каже, — нiчого не бiйтесь!» Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.

— Що се таке?

А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: «Знала я, знала!»

Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.

Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

— Ти, молодице, вiльностi шукаєш?

А вона:

— Я.

— Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.

Вона мовчить.

— Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще — негарно буде!

Та й пiшли.

Хочу я їй слово сказати… та гляну на неї — не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!

I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.

V

Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:

— Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була, — каже, а сама задумалася, зажурилася, — не така, як тепер… Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.

А я їй говорю:

— То чого ж се ти й собi, Настусю, усе думаєш?

— Та все менi, — каже, — давня воля сниться, чогось менi невпокiйно: усе чогось дожидаю, сама не знаю чого… I думки мої мiшаються, i сон мене не бере; а засну — все сниться, що на волi!..

VI

А Настя вже шiстнадцятий рочок починає. Панi гаптувати її учить, шити: розумна, жвава вона, швидко й навчилась — на свою голову: панi зрадiла та чужу роботу почала брати. Було, кому треба, вона погодиться: «Маю тут сусiдку-молодицю; вона гарно шиє», та й дасть Настi пошити. I добрi грошi вона брала, й багато роботи їй давали. Настя сиди та ший. А воно таке молоде, юна ще така, а в неї ще серце од кожного слова кипить, в неї ще думки рояться веселi дiвочi, ще б молоденькiй порозкошувати, по зелених садках тихими вечорами, красними зорями побiгати, любих речей, проти мiсяця стоя, послухати. Ну, що ж робить! Iнша, кажу, поплакала б та й сумирилась. Настя не така вдалася. Скiльки вона слiз вилила, боже мiй, свiте мiй! Станула як вiск. Яснi очi веселi стемнiли, i стала вона похмура, як її мати.

VII

Якось панi пiшла в гостину i нiкого з столовникiв дома не було. Ми з Чайчихою, упоравшись у хатi, пiшли до Настi. А Настя шила у паниному покої. Увiйшли, а дiвчина, затулившись руками, ридає-ридає! аж задихається.

— Що тобi, Насте? — питаю.

А Чайчиха тiльки глянула на дочку, нiчого не сказала й сiла.

— Що тобi?

Настя менi в вiкно показує, на улицю киває.

— Що там, голубко?

— Там люди! — покрикнула. — Живуть, ходять собi, на божий свiт дивляться, а я отут над чужою роботою пропадаю.

— О, пташко! — я вмовляти. — Хiба в їх горя немає, в тих людей!

— То що — горе? Я горя не боюся… Менi гiрш: я не знаю нi горя, нi радощiв; я мов камiнь тут каменiю!

Гляну на Горпину, а вона сидить, слухає, наче їй ся пiсня вiдома, — i головою не поведе.

Зiтхнула Настя важко, обтерла сльози дрiбнi та й каже:

— Сядьте ближченько, мамо! Погомонiть, тiточко, розговорiть мене.

Що тут менi їй говорити!

— Ти, Насте, не журися, не плач… А вона, не вважаючи, не слухаючи, як кинеться до матерi, як ухопить її за руки:

— Мамо, мамо! Скажiть менi словечко, скажiть! Моя душа переболiла… моє серце схне!

— А що я тобi казатиму, дочко? — заговорила Чайчиха похмуро. — Поради нема! Коли тут хтось — шам, шам!

— Панi, — кажу, — панi!

А вона в дверi.

VIII

— От, — крикне панi, — який собор! Аби я з двора, то й не питай роботи!

Бере сорочку в Настi, дивиться:

— Та ти й не шила, мабуть, нiчого, га?

— У мене голова болить, — одказує Настя понуро.

— А гав ловити, то в тебе й не болить тодi голова?.. Ледащице! У матiр удалася! Може, й тобi на волю заманулось? Ось я вам дам волю!..

А сама на порозi стоїть, не дає й нам з Чайчихою пройти.

— Я її годую, я зодягаю, я її на свiтi держу, а воно, ледащо, менi робити не хоче!

— Може, собi роблю? — каже Настя, да так-то вже гiрко каже тiї слова. — Може, собi заробила що?

— Ти менi смiєш так одвiтувати? Я ще тебе не вчила! — та й стала її бити.

— Бийте, бийте, — покрикнула Настя, — та й за се кажiть дякувати!

— Мовчи ж! Мовчи! А то буде на ввесь вiк тобi лиха!

— Нехай буде!

Гляну я — панi у гнiву, розгорiлась. Гляну на дiвчину — блiда, грiзна, сама розпач гiркая! Гляну на Чайчиху — хмара хмарою!

Та, на наше щастя, столовники надiйшли. Панi випхала тодi Настю за дверi.

— От життя моє! — жалкується. — Яке ледащо, та й те грубить менi. А за що? Що не школено по-хазяйськiй, не бито, як у iнших. О, мiй татонько! — зиркав на мальованого князя, а в самої очi такi зробились, як у його,