Читати книгу - "Ресторан на краю Всесвіту"

– А там можна перекусити? – запитав Зафод.

– Перекусити? Ви летите до зоряної системи Жаби і ще запитуєте, чи там можна перекусити?

– Без їжі я можу і не дотягти до зоряної системи Жаби.

У вікні вони не бачили нічого, крім силуетів, які, як слід гадати, були розмитими формами винищувачів із зоряної системи Жаби. На такій швидкості космос став невидимим і справді нереальним.

– Ось, посмокчіть оце, – запропонував Руста, простягнувши Зафодові свого рушника.

Зафод видивився на нього так, наче у того з чола ось-ось вискочить зозуля на пружинці.

– Він просякнутий поживними речовинами, – пояснив Руста.

– Ви що, завжди пхаєте до рота усілякий непотріб? – здивувався Зафод.

– Жовті смуги багаті протеїном, у зелених – суміш вітамінів В і С, а маленькі рожеві квіточки містять у собі екстракт із зерен пшениці.

Зафод узяв рушника до рук і захоплено дивився на нього.

– А коричневі плями? – запитав він.

– Соус для гриля, – відповів Руста, – на випадок, коли мені набриднуть зерна пшениці.

Зафод несміливо понюхав рушника.

Ще більше вагаючись, він спробував посмоктати один з кутиків рушника.

І одразу виплюнув його.

– Фу, – скривився він.

– Так, – сказав Руста, – коли мені трапляється смоктати з того кінця, то зазвичай доводиться пробувати ще трішки й з протилежного.

– Чому, – з підозрою поцікавився Зафод, – що у ньому?

– Антидепресанти, – відповів Руста.

– Знаєте, напевно досить з мене цього рушника, – сказав Зафод і віддав його.

Руста взяв рушника, зсунувся з столу, обійшов його, всівся в крісло і висадив ноги на стіл.

– Бібльброксе, – озвався він, заклавши руки за голову, – а чи здогадуєтеся ви що вас чекає у зоряній системі Жаби?

– Там мене нагодують? – із надією в голосі спробував вгадати Зафод.

– Там вас згодують, – відповів Руста, – Водоверті тотальної перспективи.

Зафодові ніколи не доводилося чути про таку річ. Йому здавалося, що хто-хто, але він чув про все, що є цікавого у Галактиці, отож він прийшов до висновку, що ця Водоверть тотальної перспективи аж ніяк не підпадає під категорію цікавих речей. Він поцікавився у Русти, що то таке.

– Всього-на-всього, – Сказав Руста, – найпекельніша психічна тортура, якій можна піддати мислячу істоту. Зафод з розумінням кивнув.

– Отже, – сказав він, – їжі не буде, так?

– Послухайте! – з притиском вимовив Руста. – Людину можна вбити, знищити її тіло, зламати дух, але тільки Водоверть тотальної перспективи спроможна анігілювати людську душу! Уся процедура триває лише кілька секунд, але наслідки її залишаються на усе життя.

– Чи чули ви, може, коли про Пангалактичний полоскальний полиск? – гострим тоном запитав Зафод.

– Ця тортура набагато страшніша.

– Ого-го, – вимовив вражений Зафод. – Як гадаєте, чому цим хлопцям заманулося влаштувати мені щось таке? – додав він за хвилю.

– Вони вважають, що це найкращий засіб, аби позбавитися від вас назавжди. Їм відомо, що ви розшукуєте.

– А вони б не могли натякнути і мені, щоб я теж про це довідався?

– Ви знаєте, – сказав Руста, – все ви знаєте, Бібльброкс. Ви хочете знайти людину, яка править Всесвітом.

– А ця ваша людина, вона вміє куховарити? – запитав Зафод. І, поміркувавши, додав: – Хоча я сумніваюся. Якби вона вміла готувати хороші страви, то її б не обходила решта Всесвіту. А мені треба знайти кухаря. Руста важко зітхнув.

– До речі, ви що ж тут робите? – запитав Зафод. – Яким чином це стосується вас?

– Я один з тих, які планували усе це разом із Зарнівупом, з Юденом Вренксом, з вашим прадідусем та й з вами також, Бібльброкс.

– Зі мною?

– Так, з вами. Мені казали, що ви змінилися, але я не уявляв, що настільки разюче.

– Але ж...

– Я тут для того, щоб зробити одну невеличку справу. Я візьмуся до неї перед тим, як залишу вас.

– Яку справу, чоловіче добрий? Про що ви говорите?

– Я зроблю її перед тим, як залишу вас.

І Руста поринув у непробивну мовчанку.

Зафод невимовно зрадів цьому. 

РОЗДІЛ 9

Атмосфера навколо другої планети зоряної системи Жаби застояна і шкідлива для здоров’я.

Вологі вітри, що безперервно дмуть над поверхнею планети, проносяться над соляними пустелями, висушеними болотами, щільною і загниваючою рослинністю, над рештками зруйнованих міст. На її поверхні життя непомітне. Суша планети давно спустошена так само, як і на багатьох інших планетах у цій частині Галактики.

Похмуро завивав вітер, вриваючись до старих напівзруйнованих осель у містах, блукаючи поміж високими чорними вежами, що тут і там стояли нахилені над поверхнею планети. На їхніх вершинах гніздилися колонії великих, тонкошиїх з відразливим запахом птахів, єдиних створінь, які пережили цивілізацію, що раніше існувала на цій планеті.

Та найпохмуріше вітер завивав, коли пролітав над невеликим підвищенням на просторій сірій рівнині на околиці найбільшого із залишених назавжди міст.

Це підвищення і було тим місцем, яке створило цій планеті репутацію особливо зловісного закутка Галактики. Ззовні це був просто сталевий купол близько тридцяти футів у поперечнику. Але те, що містилося всередині, навіювало більше жаху, ніж можна собі уявити.

Трохи далі, на відстані якихось ста ярдів, відокремлений від купола смугою порізаної вибоїнами та вирвами від вибухів, неймовірно голої землі, містився, якщо можна так сказати, свого роду космодром. Тобто тут на досить величенькій території у безладі стояли і лежали безформні рештки будинків, що колись приземлилися тут.

Над усім цим безладом витав безтілесний дух, який, очевидно, очікував чогось.

Дух звернув увагу на небо і невдовзі далеко вгорі з’явився якийсь об’єкт непевної форми, оточений кільцем трохи менших об’єктів.

Найбільший з них був лівою вежею будинку видавничої корпорації “Путівника по Галактиці для космотуристів”, який саме входив у стратосферу другої планети зоряної системи Жаби.

Коли він почав знижуватися, Руста несподівано перервав гнітючу мовчанку.

Він підвівся і запхав рушника до торби. Він сказав: