Читати книгу - "Криза сучасного світу, Рене Генон"

іншу; та якою би не була форма прояву, існує лише одна метафізика, оскільки істина теж єдина. Однак усе змінюється, коли ми переходимо до прикладної сфери; наука поряд із соціальними інститутами втримує нас у світі форм та множинності; тому можна сказати, що різні форми конституюють справді відмінні науки, навіть якщо вони поділяють, принаймні частково, один об’єкт. Логіки схильні розглядати науку як таку, що повністю визначається своїм об’єктом, що є неточним із причини надмірного спрощення; позиція, з якої розглядається сам об’єкт, мусить також входити до визначення науки. Є необмежена кількість різних наук; може статися, що декілька наук, які досліджують один об’єкт, насправді вивчають різні його аспекти, використовуючи відмінні методи та дотримуючись своїх особливих намірів, що дає змогу відчути різницю між цими науками. Така ситуація може постати, зокрема, в контексті «традиційних наук» різних цивілізацій, які, незважаючи на значну подібність між собою, не завжди можуть прирівнюватись одна до одної, й часто можуть поділяти лише спільну назву. Звісно, різниця стане ще більш вираженою, якщо замість порівняння «традиційних наук», принаймні основні ознаки яких збігаються, ми візьмемося до порівняння цих наук із науками у звичному для сучасних людей розумінні. На перший погляд може здатися, що об’єкт буде однаковим в обох випадках, та все ж знання цього об’єкта так різниться у цих двох науках, що після поглибленого вивчення питання вже не можна буде наважитись на те, щоб означити їх як принаймні деякою мірою ідентичні.

Деякі приклади будуть корисними для кращого розуміння: тож першочергово як приклад ми візьмемо розуміння всеосяжної «фізики» древніми та нашими сучасниками; і нам навіть не доведеться покидати рамки західного світу, аби побачити ту глибоку прірву, що розділяє ці дві візії. Значення терміна «фізика» у його первісному й етимологічному значенні, без будь-яких обмовок, може бути передане як «наука про природу»[87]; звідси слідує, що ця наука має справу з найзагальнішими законами «становлення», оскільки «становлення» і «природа» є дійсно синонімічними, й саме так її розуміли греки, особливо Арістотель; решта окремих наук, які залучені до того ж порядку реальності, є суто «специфікаціями» фізики для роботи в тій чи тій вузько визначеній сфері. Отже, відразу можна простежити помітне викривлення поняття «фізики», в якому винні сучасники, котрі використовують його для означення виключно конкретної науки серед решти наук, які так само є науками про природу; цей факт пов’язаний із фрагментацією, яку ми визначили однією з характерних особливостей сучасної науки, та зі «спеціалізацією», породженою аналітичним складом розуму, що зробила науку про природу загалом недосяжною для тих, хто підпав під її впливи. Не надто часто зосереджувалась увага на недоліках цієї «спеціалізації», серед яких особливо виділяється вузькість поглядів, що неминуче витікає з неї; та схоже, навіть ті, хто усвідомив це найбільш чітко, змирились і тепер розглядають її як необхідне зло, спричинене нагромадженням деталізованого знання, яке не здатне враз засвоїти жодна людина. З одного боку, люди не втямили, що знання деталей є сутнісно незначним, й воно не вартує жертвування знанням синтетичним, яке, будучи так само обмеженим сферою відносного, все ж стоїть на порядок вище, з іншого ж — люди не змогли збагнути, що неможливість об’єднання всієї цієї множини витікає лише з того факту, що нам заборонялося прив’язувати її до вищого принципу, змушуючи вперто починати всяке дослідження знизу і ззовні, в той час як наука з дійсно умоглядною цінністю потребує зворотного підходу[88].

Якщо ми бажаємо порівнювати античну фізику не з тим, що люди сучасності розуміють під цим словом, а з усіма природничими науками в їх наявній формі — а саме це і є її дійсним відповідником — як перший приклад варто одразу ж відмітити розбіжність, що полягає у розгалуженні на декілька «спеціалізацій», які є досить чужими одна одній. Та це лише зовнішній бік питання, тож не треба думати, що, об’єднавши між собою всі спеціальні науки, можна отримати еквівалент античної фізики. Насправді докорінна розбіжність між двома вищезгаданими концепціями полягає в абсолютній відмінності вихідних позицій: традиційна концепція прив’язує всі науки до принципів, подібно до численних їх додатків, й саме цей зв’язок є неприпустимим із точки зору сучасної концепції. Для Арістотеля фізика була лише «вторинною» щодо метафізики, тобто залежною від неї, оскільки вона здебільшого зосереджувалась на застосуванні в царині природи принципів, що були вищими від неї та мали власний відбиток у її законах[89]; те саме справедливо й у випадку середньовічної «космології». Сучасний підхід, навпаки, прагне утвердити незалежність наук, заперечуючи все, що лишається поза їх межами, чи, принаймні, проголошуючи останнє «непізнаваним» і відмовляючи йому в належній увазі, що на практиці є рівноцінним; таке заперечення насправді існувало задовго до власного оформлення у систематичну теорію під назвами «позитивізму» та «агностицизму», тому ми можемо вважати його відправною точкою всієї сучасної науки. Тільки у XIX столітті люди почали вихвалятися власним невіглаством, оскільки назвати себе «агностиком» — ніщо інше, як бажати відмовити всім у знанні, до якого у самого немає доступу; й це ознаменувало черговий етап в інтелектуальному декадансі Заходу.

Бажаючи повністю відірвати науки від будь-яких вищих принципів під приводом забезпечення їх незалежності, сучасна концепція позбавляє їх всякого глибинного змісту й навіть найменшого інтересу з позицій знання; і це може вести тільки в глухий кут, оскільки вона поневолює науки в безповоротно обмеженій сфері[90]. Ніякий розвиток, що відбувається в такій царині, не призводить до поглиблення знань, як це ввижається декому, навпаки, він залишається абсолютно поверховим і полягає тільки в розчиненні у подробицях, про яке ми вже говорили, та безплідному й обтяжливому аналізі, який може тривати вічність, не просунувшись ні на крок на шляху до істинного знання. Треба додати також, що люди Заходу, як правило, займаються так званою наукою аж ніяк не заради неї самої: вони шукають не самого знання, яким би неповним воно не було, а практичного його застосунку. Щоби переконатись, що це справді так, варто тільки звернути увагу на те, як легко більшість наших сучасників змішує науку та промисловість, та скільки є тих, хто вважає, що інженер втілює сам тип ученого; та це вже стосується іншого питання, яке ми докладніше розглянемо пізніше[91].

У своєму сучасному вигляді наука втратила не тільки глибину, а й ґрунтовність, оскільки прив’язка до принципів давала змогу їй бути причетною до їх сталості тієї мірою, яку допускав сам об’єкт, у той час як, замкнувшись у світі змін, вона більше не може віднайти нічого