Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— Ні, будь ласка, ні, бо поки ми будемо розпалюватись, вечеря прохолоне.

— Як! ви вважаєте? — скрикнув Коконна.

— Я вважаю, що хазяїн „À la Belle-Étoile“ має рацію; тільки він не вміє приймати подорожніх, надто ж коли вони дворяни. Замість казати нам грубо: „панове, я вас не хочу“, — краще було б сказати чемно: „увійдіть, панове“, — і порахувати для пам’яті: панська кімната — стільки й стільки, людська — стільки, бо хоч ми зараз і не маємо слуг, але ж думаємо їх узяти.

І, кажучи це, Ла Моль лагідно відсторонив хазяїна, що вже був поклав руку на аркебузу, примусив пройти Коконна, а за ним увійшов у готель і сам.

— Що робити, — сказав Коконна, — мені дуже шкода ховати шпагу в піхву, не переконавшись, що вона коле так само добре, як шпекувальні шпички у цього негідника.

— Потерпіть, любий товаришу, — сказав Ла Моль, — потерпіть! Усі заїзди повні дворян, що понаїздили до Парижа з нагоди весільних свят та близької війни з Фландрією, і нам не знайти іншого готелю; а крім того, може, в Парижі звичай так приймати приїжджих.

— Чорт візьми, який ви терплячий! — пробурмотів Коконна, крутячи рудий вус і, мов блискавкою, проймаючи хазяїна поглядами. — Але хай негідник стережеться: якщо страва в нього погана, постіль тверда, вино не трилітнє, слуга не гнучкий, як комишина...

— Ла, ла, ла, пане дворянин, — сказав хазяїн, починаючи гострити на бруску ножа, — заспокойтесь, ви в землі обітованій.

Потім, нахиливши голову, промурмотів тихше:

— Це якийсь гугенот; ці зрадники стали нахабами після одруження їхнього беарнця з принцесою Марго!

Потім з усмішкою, від якої гості його здригнулися б, коли б помітили, додав:

— Ге, ге! От була б потіха, коли б мені справді попались гугеноти... та коли б...

— Гей! будемо ми вечеряти? — гостро спитав Коконна, перебиваючи його міркування.

— То вже як ви бажаєте, пане, — відповів той злагіднівши, певне, від останньої думки, що прийшла йому в голову.

— Ну, ми бажаємо, і швидко! — відповів Коконна.

Потім, звертаючись до Ла Моля, сказав:

— Ну, пане граф, поки нам готуватимуть кімнату, скажіть: чи вважаєте ви Париж за веселе місто?

— Їй-богу, ні, — сказав Ла Моль, — я скрізь бачу, здається, збентежені або гидкі обличчя. Може, то парижани бояться бурі. Бачите, яке небо чорне і яке важке повітря.

— Скажіть мені, граф, ви приїхали до Лувра, — так?

— І ви теж, здається, пане Коконна?

— Ну, якщо хочете, ходімо туди разом.

— Ге! — сказав Ла Моль, — а чи не пізно трохи?

— Пізно чи ні, а я мушу піти. У мене наказ точний: прибути якнайшвидше до Парижа і зараз по приїзді з’явитись до герцога де Гіза.

Почувши ім’я герцога де Гіза, хазяїн став уважніший і підійшов ближче.

— Цей негідник, здається, слухає нас, — сказав Коконна, що був злопам’ятний, як усі п’ємонтці, і не міг простити хазяїнові готелю того, що той так нечемно приймає подорожніх.

— Так, панове, я слухаю вас, — сказав той, прикладаючи руку до шлика, — але щоб бути вам в послузі. Я почув, що ви говорите про великого герцога Гіза, і підбіг до вас швидше. Чим можу прислужитись вам, любі панове?

— А, а! це слово має, здається, чарівну силу, бо й ти з нахаби став увічливим. Чорт візьми, метр, метр... як тебе звати?

— Метр Ла Гюр’єр, — відповів хазяїн, уклоняючись.

— Ну, метр Ла Гюр’єр, чи ти не думаєш, що у мене рука легша, ніж рука герцога де Гіза, яка робить тебе таким чемним?

— Ні, пане граф, тільки вона не така довга, — перехопив Ла Гюр’єр. — До того ж, — додав він, — треба сказати вам, що великого Генріха всі ми, парижани, маємо за божество.

— Якого Генріха? — спитав Ла Моль.

— Мені здається, Генріх тільки один, — сказав хазяїн готелю.

— Пробачте, друже, є і другий Генріх, про якого я попереджаю вас не говорити нічого лихого: це Генріх Наварський, не кажучи вже про Генріха де Ковде, що теж має свої високі прикмети.

— Цих я не знаю, — відповів хазяїн.

— Так, але я їх знаю, — сказав Ла Моль, — а що мене справлено до короля Генріха Наварського, то я й попереджаю не говорити при мені лихого про нього.

Хазяїн, не відповівши де Ла Молю, задовольнився тим, що злегка доторкнувся до шлика і солодкими очима вп’явся в Коконна:

— Отже, пан незабаром розмовлятимуть з великим герцогом де Гізом? Це велике щастя, і ви прибули, звичайно, на...

— На що? — спитав Коконна.

— На свято, — відповів хазяїн з чудною усмішкою.

— Ви мусили б сказати „на свята“, бо в Парижі, як я чув, свят аж по горло, — принаймні тільки й мови, що про бали, фестивалі, каруселі. Чи не надто бавляться в Парижі, га?

— Та в міру, пане, принаймні до цього часу, — відповів хазяїн, — але, сподіваюсь, незабаром ще й не так забавляться.

— Проте, весілля його величності короля Наварського збирає багато люду в це місто, — сказав Ла Моль.

— Багато гугенотів, так, пане, — грубо відповів Ла Гюр’єр; потім, схаменувшись, сказав: — Ах, вибачте: панове, може, теж тієї віри?

— Я тієї віри? — скрикнув Коконна. — От маєш! Я католик, як наш святий отець папа.

Ла Гюр’єр звернув погляд на Ла Моля, немов би питаючись і в нього; та Ла Моль або не зрозумів того погляду, або не визнав за потрібне відповісти йому інакше, як теж запитанням.

— Якщо ви не знаєте його величності короля Наварського, метр Ла Гюр’єр, — сказав він, — то, може, знаєте пана адмірала? Я чув, що пан адмірал має ласку при дворі, а що я був йому представлений, то й хотів би знати, де він живе, якщо адреса його не обдере вам рота.

— Він жив на вулиці Бетізі, пане, отут праворуч, — відповів хазяїн з задоволенням у душі, якого він не мав сили не виявити.

— Як то жив? — спитав Ла Моль. — То, значить, він вибрався?

— Так, можливо, з цього світу.