Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Я їм пояснюю, — підтвердив Денні. — Поясню ще раз. А, ще невеличка хороша новина — ми знайшли той фургон «Юнайтед» з їжею.

— З водієм усе гаразд?

— Він знепритомнів, засипаний снігом. Двигун продовжував працювати, і там був чадний газ, як ми зрозуміли. Та водієві дали інгалятор, з ним усе буде добре.

— Чудово! Я вийду на льотне поле, сам перевірю, як там справи. А вже звідти зв’яжуся з тобою.

— Добре закутайся, — порадив Денні. — Кажуть, нічка там препаскудна.

Таня досі сиділа за столиком, коли туди повернувся Мел, хоча й уже збиралася рушати.

— Стривай, — сказав він. — Я також уже йду.

Вона вказала на сандвіч, якого він так і не торкнувся.

— Як стосовно вечері? Якщо це була вона.

— Наразі мені вистачить цього. — Мел вгризся в сандвіч, поспішно запив кавою й підхопив своє пальто. — Все одно в мене ще попереду вечеря в місті.

Поки Мел розплачувався, до кав’ярні увійшли двоє касирів «Транс Америки». Один з них — старший працівник, з яким Мел говорив раніше. Забачивши Таню, він наблизився до них.

— Перепрошую, містере Бейкерсфелд… Місіс Лівінґстон, вас шукає керівник ТУО. Там знову якась проблема.

Мел сховав у кишеню решту від касира кав’ярні.

— Спробую вгадати. Ще хтось дістав розкладом по ­обличчі.

— Ні, сер. — Працівник оскірився. — Думаю, якщо хтось і влаштує комусь таку травму, то це буду я. Тут проблема з однією безбілетницею — на Рейсі 80 із Лос-­Анджелеса.

— Оце й усе? — Таня здалася здивованою. Безквиткові пасажири — хоча й були у всіх авіакомпаній — нечасто ставали приводом для серйозних хвилювань.

— З того, що я чув, — сказав касир, — у нас там просто цяця. Прозвучало радіоповідомлення від командира, й охоронець подався до виходу пасажирів на посадку, щоб там зустріти рейс. Яка б там не була проблема, місіс Лівінґстон, вони викликають вас. — Доброзичливо кивнувши, він пішов, щоб приєднатися до свого напарника.

Разом з Танею Мел вийшов з кав’ярні до централь­ного вестибюля. Вони спинилися біля ліфта, який забере Мела до гаража в підвалі, де стояла його припарко­вана машина.

— Будь там обережний за кермом, — застерегла вона. — Не заступай дорогу літакам.

— Якщо мені доведеться, думаю, ти про це почуєш. — Мел натягнув своє важке пальто. — Твоя безбілетниця звучить цікаво. Я постараюся заскочити, перед тим як ­піду; розповіси, в чому там справа. — Він завагався, тоді додав: — Так я матиму причину ще раз сьогодні з тобою побачитись.

Вони стояли близько одне біля одного. Тоді одночасно потягнулися та взялися за руки. Таня м’яко промовила:

— Кому потрібна причина?

Поки ліфт їхав донизу, Мел відчував тепло та ніжність її шкіри, чув її голос.

Джо Патроні — як стало відомо Мелові Бейкерсфелду — був у дорозі до аеропорту зі свого дому в Ґлен Еллін. Самовпевнений, кремезний італійський американець, начальник служби технічного обслуговування від «ТВЕ», покинув своє бунгало в стилі ранчо на околиці міста й виїхав автомобілем близько двадцяти хвилин тому. Їзда була вкрай повільною, як і передбачав Мел.

Наразі «б’юїк Вайлдкет» Джо Патроні стояв на дорозі через зупинку транспортного руху. Що ззаду, що спереду, скільки сягало око, непорушно вишикувалися інші автомобілі. В очікуванні руху Патроні прикурив свіжу сигару під світлом фар машин попереду.

Постать Джо Патроні вже давно обросла легендами, як професійними, так і особистими.

Він почав своє трудове життя автомеханіком в одній майстерні. Згодом виграв цю майстерню у свого роботодавця у грі в кості, тож під кінець того граття вони помінялися ролями. У висліді молодий Джо став спадкоємцем безнадійних боргів, один з яких зробив його власником старовинного, ветхого біплана34 фірми «Вако». Поєднавши винахідливість та неабияке вміння, він відремонтував літак, а тоді успішно його пілотував — не маючи жодного навчального уроку польотів, що він їх просто не міг собі дозволити. Літак та його механічна система цілком поглинули Джо Патроні — настільки, що він спокусив свого колишнього роботодавця на ще одну гру в кості й дозволив йому отримати майстерню назад. Затим Джо почав працювати авіамеханіком. Він навчався у вечірній школі, став старшим механіком, згодом начальником бригади з репутацією першокласного ремонтника. Його команда могла замінити двигун швидше, ніж запевняв виробник; та ще й з абсолютною надійністю. З часом, де б не виникала напружена ситуація чи потреба серйозної ремонтної роботи, чулося: знайдіть Джо Патроні.

Основною причиною його успіху було те, що він ніколи не тринькав час на дипломатію. Натомість одразу переходив до справи, коли питання стосувалося як людей, так і літаків. Джо Патроні також відзначався певною байдужістю до субординації й був однаково прямолінійним з усіма, включно з вищим керівництвом авіакомпанії.

Одного разу (цей випадок і досі згадують працівники авіакомпанії) Джо Патроні покинув свою роботу і, не сказавши нікому ні слова та ні з ким заздалегідь не проконсультувавшись, сів за штурвал одного літака та відправився до Нью-Йорка. З собою він прихопив один пакунок. Прибувши, Джо спочатку автобусом, а потім на метро дістався до штаб-квартири авіакомпанії «Олімпіан»,