Читати книгу - "Казки мого бомбосховища"

Він працював уже другий рік. Більшою мірою їх ганяли в плані військової тактики, лише час від часу вивозячи з бази до Києва – забезпечувати порядок на мирних зібраннях. Зібрання виходили дедалі менш мирними, бо в цій країні протестувальників прийнято не слухати за жодних обставин, від чого в них потихеньку закипали лють і безнадія.

Кілька разів Бембі з радістю чув довгоочікувану команду «фас!». Під час четвертого «фасу» (під Українським домом, він чітко це запам’ятав) хтось із натовпу смикнув його за рукав і з силою потягнув на себе. Бембі, не дивлячись, навмання загатив кийком з правого боку і, лише повернувши в той бік голову, побачив, що тягне його молода білява дівчина. Її обличчя було заховано за медичною маскою, очі перелякано дивилися на нього, а понад бровою вже проступила кров. Дівчина хиталася, але не відпускала його руку. Бембі смикнувся кілька разів, намагаючись вирватись, проте білявка вчепилася намертво, з-за її спини до нього простягнулася ще одна рука, цього разу чоловіча, намагаючись вхопити за горло. «Ах ти ж!» – подумав Бембі і ще двічі коротко і страшно вдарив дівчину по голові – вона м’яко осіла, падаючи на сходи. Бембі, уже оскаженівши, роздавав удари наліво й направо, не рахуючи поранених ним і не намагаючись стишити силу удару. Якийсь туман заволік йому очі, Бембі нічого не бачив перед собою, він лише гатив навсібіч, відчуваючи під кийком глухі удари. Щоправда, ще краєчком ока встиг помітити, як забиту ним дівчину підхопили на руки і кудись винесли з натовпу.

Того вечора, коли їх завезли на базу для відпочинку, Бембі тільки й думав про ту білявку. Спершу йому було соромно, що він ударив жінку – він ніколи собі такого не дозволяв, навіть коли коханки доводили його до шаленства. Тато вчив його, що жінок б’ють лише виродки. Потім він пригадував кров на її обличчі, затуманені від болю та несподіванки сіруваті очі, міцні відьмацькі кігті на своєму зап’ястку, які залишили сліди навіть через тканину уніформи. Бембі закотив рукав, погладив свіжі червоні садна на шкірі і замріяно подумав, що з тією дівчиною він би спробував жити довго і щасливо, бо ж ніхто досі не тримав його так сильно, ніби бачив у цій хватці сенс усього життя. Бембі збудився від цих думок, знітився і закрокував казармою. Сховався в туалеті, подрочив. І аж тоді його думками заволодів неспокій. Він, мов учень початкових класів перед директорською, потупцяв півгодини біля дверей кабінету свого начальника, але так і не наважився зайти. Втім, Іванич несподівано вийшов сам і, налетівши на розгубленого Бембі, здивувався:

– Ти чого?

– Іванич, – розпочав Бембі, – таке діло. Я вранці дівку якусь під час мітингу сильно вдарив.

– І що? – не зрозумів той.

– Тричі. Боюся, як би вона не вмерла чи калікою не стала.

– Ого, тричі, – присвиснув Іванич, – мабуть, умерла.

– І що робити?

– Та нічого не робити. Заспокойся, синку. – Іванич довірливо поклав руку на плече Бембі. – По-перше, в тебе був наказ, ти виконував роботу. А по-друге, нема чого шастати по мітингах, якщо ти баба. Сиди вдома борщі вари, дурна. Отримала по голові – сама винна. Не парся, словом, завтра новий бій. Щоб був у порядку.

– Завтра знову? – вперше не зрадів майбутньому замісу Бембі.

– Угу, – щасливо заусміхався Іванич, – нам черемуху підвезли, будемо бендерню завтра пригощати. Ну, тримайся! Протигаз не забудь.

Бембі мляво відсалютував Іваничу навздогін і пішов до себе. Завалився на ліжко і, провалюючись у сон, думав і думав про білявку. «Завтра знову туди ж… Цікаво, вона прийде?» І тут же сам собі й відповідав: «Та яке ж прийде, я їй так в’їбав…»

Білявка не прийшла ані назавтра, ні жодного дня згодом. Бембі просився в перші лави, виглядав її, не знаходив поглядом і потім, розчарований цим, лупив за командою всіх підряд. Поступово це увійшло в його звичку, можна сказати, стало його хобі, і він кілька разів навіть дозволяв собі починати атаку першим, без команди. Іванич у таких випадках голосно матюкався і запізніло віддавав наказ. Білявка не приходила на демонстрації так довго, що Бембі забув про неї.

І все так і тривало. Виклик із бази, дорога в автобусі, тиждень чи трохи більше на справжній, веселій і душевній роботі, потім – повернення додому і рутинна щоденна підготовка. Наприкінці кварталу – неодмінне підвищення платні. Бембі був щасливий.

Спливав час, він наїдав собі карму та не мав страху і планів. Але жахіття почалося, як це завжди і буває, несподівано.

З тиждень тому Бембі серед ночі підірвав із ліжка дзвінок мобільного. Їхню частину терміново збирали та підіймали по тривозі. За годину вже відправили в дорогу.

– Куди їдемо? – запитав Бембі заспаного колегу на сусідньому кріслі.

– Врадіївка якась, ніколи не чув.

– А шо там?

– Розберемося, – позіхнув сусід і заснув.

Затим Бембі також провалився в сон. Уранці їх зупинили в центрі якогось зашарпаного містечка, неподалік від відділку міліції. Будівля виглядала жалюгідно – вибиті вікна, сліди підпалів і кров на сходах. У чорних віконницях всередині відділку було видно перелякані пики міліціонерів, які, уздрівши підмогу, помітно зраділи. Через дорогу від переляканих міліціянтів стояла група накручених місцевих, переважно чоловіків. Деякі у кіптяві та з арматуринами в руках. Бембі із задоволенням оглянув місцевість, зауважуючи, що місцеві починають підходити, а значить, рано чи пізно будуть сутички. Він потягнувся, покрутився на місці, розминаючи задубілі в дорозі кінцівки. Глянув у високе липневе небо і усміхнувся, передчуваючи гарний день.

Але потім усе пішло не так. Їх навіть не вишикували перед мітингарями, не дали пережити цього солодкого відчуття, що «ось-ось». Промаринували цілий день в автобусі, не даючи ні вийти в туалет, ані просто розім’ятися. Що тут у них, у цій Врадіївці, сталося, ніхто не казав. Бембі лише сумно зиркав на натовп, який цілий день пікетував відділок, час від часу закидаючи міліціонерів у засідці камінням. Під вечір, попри те що ситуація значно наелектризувалася, Бембі примудрився навіть заснути.

Потім була команда на вихід, шикування перед автобусом і блокування входу до відділку. Події пішли у звичному руслі, Бембі відчував, як його починає ковбасити від адреналіну. До нього повернувся гарний настрій. Вже сутеніло, коли Іванич дав нарешті відмашку. Загін рушив на протестувальників, погрюкуючи кийками об щити, але натовп не посунувся, як це зазвичай бувало, ані на крок назад. Навпаки, зсунулися щільніше, зчепилися