Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

- Хочеш почути правду? – вона змовчала, але я зрозумів, що це було своєрідне «так». – Я також не радий тому, що я став твоїм охоронцем. Мій робочий час закінчився. Тому я можу сказати тобі хоча б трішки правди, розвіюючи усі можливі твої ілюзії про мене, чи про «нашу» подорож сюди.

Я повернув голову до телевізора, який я встиг вже вимкнути. Не дуже хотілось зустрічатись з поглядом білявки.

- Ти дійсно нестерпна, Амелія. Ти звикла до того, аби отримувати всю увагу світу собі, чи жити своїм розкішним життям. Можливо ти й думаєш, що ми потоваришуємо з тобою і станемо найкращими друзями в період цього курорту. Проте, цього не буде. Я не дуже сприймаю тебе, як справжню щиру людину, ще з першого дня, як зустрів тебе. Це образливо, однак це правда, - я нервово потер свою ліву скроню та продовжив: - Можливо, ти гадала, що твої розмови зі мною, змусять моє серце розтанути перед тобою. Аби стати друзями, чи не дай Боже чимось більше, ніж друзі. Але ні, цього не буде. Ніколи. Ти неприємна мені. Мені байдуже на тебе та твої балачки. Я просто намагаюсь підтримати розмову з тобою, лиш через банальну професійну вихованість. Ось і все.

Я неохоче повернув голову до неї. Її обличчя було пустим, немов ці слова її ніяк не зачепили. Проте мокрі очі говорили про інакше.

- Ти думаєш, ти мене здивував своїми словами? – запитала Амелія, істерично посміхаючись. – Чи ти думаєш, що я рада тому, що ти мій охоронець? Ні, Дем’яне, аж нітрохи!

- Тому чому ти фліртуєш зі мною і намагаєшся випитати в мене бодай щось нове про мене?

- Як ти казав, це банальна професійна вихованість! – сказала дівчина, значно підвищуючи свій тон. – Ти нестерпний не менше, аніж я. Все, що ти умієш, це саркастично відповідати на мої питання. Я не кажу, що я питаю щось дійсно цікаве. Але мені дійсно хотілось дізнатись більше про людину, з якою буду жити тут майже усе літо! А ти говориш, що я нестерпна? Цікаво чим же?

Я нервово закусив свої губи, посміхаючись.

- Амелія, ти розпещена грошима дівчина. Тобі просто пощастило, що твій татусь такий впливовий та багатий чоловік. Проте, більше тебе нічого не цікавить. Лише одяг, брендові ганчірки, чи щось на кшталт твоїх пліток з подругами. Усе.

- Якби можливо, ти б запитав мене щось, а не лише я, ти б дізнався про мене трішки більше, аніж просто скласти мені портфоліо тільки за своїм першим враженням про мене! – вона різко піднялась з дивану, посміхнулась та повернулась до мене. – Здається, ти сказав усе, що хотів, Дем’яне. Якщо я така тобі огидна, ти можеш в будь-яку хвилину повернутись у столицю, до свого улюбленого шефа.

- Шкода, але не можу, - я також піднявся з дивану, стукнувши долонями по своїх ногах. – Я вірно служу твоєму татусеві, своєму босові.

- Ох, песик, - Амелія надула свої губи, удаючи, що їй шкода мене. І це ще більше мене розізлило. – Отже, більше я не буду зачіпати тебе жодними питаннями та словами. Ти, Дем’яне, просто мій охоронець з неділі до п’ятниці, включно. З шести ранку до опівночі. А в не робочий час та у свій вихідний, ти просто мій сусід, який живе зі мною під одним дахом. І знаєш, що? Ти не зобов’язаний говорити зі мною навіть у свій вихідний, як і я з тобою. Ти ніхто для мене. З цієї хвилини, ти просто покидьок, що мешкає тут, зі мною.

Вона протерла своє обличчя від поодиноких сліз, що почали стікати з її очей, і пішла на другий поверх, гордо піднявши свою голову. Мені не було її шкода. Можливо хіба трішки. Можливо я перегнув палицю. Можливо. Але просити вибачення я точно не буду. Вона хотіла правду, вона її отримала.