Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

                         «Не бійся того, що люди не розуміють тебе,
                           Бійся того, що ти не розумієш людей.»
                                                                                        (Конфуцій)

Костянтин Петрович Хацапетрів ніколи не казав «поховання» чи «тризна»  - не було таких слів у його лексиконі. Він завжди казав «яма». Якщо хтось у селищі помирав, або, скажімо, когось у черговий раз у черговій бійці зарізали, він дізнавався про це першим і казав: «Буде яма!» Він також ніколи не казав про покійного «пішов під землю» - цей вираз його ображав до глибини душі. На його думку, під землю можна було йти тільки в шахту, а шахта – місце сакральне, ніби вхід у царство Плутона, навіть містичне. Слово шахта Петрович вимовляв з особливою повагою і трепетом. Його ніколи не називали по прізвищу, хіба що бригадир один раз ще під час прийому на роботу покликав: «Товаришу Хацапетрів!», але потім знітився, зрозумів що це недоречно. І на те були свої причини. Але про це пізніше. Його інколи називали по імені та по батькові одночасно – з поваги, але частіше просто Петрович. Фамільярно і навіть зухвало, але він ніколи не ображався і на таке звертання реагував особливо охоче. Слова «кладовище» чи «цвинтар» він теж ніколи не вживав: «Не збираюсь я там нічого класти!» - обурювався він. А слово «погост» викликало в нього особливий гнів. Це слово він почув на літературних читаннях імені Пушкіна в Криндачівці і відреагував дуже бурхливо: «Не гостювати я там зібрався!» - судячи по всьому, думка про загальне тілесне воскресіння була йому глибоко чужа.

Петрович мав підземного стажу п’ятнадцять років, а це не аби що, а це не кіт наплакав. Я колись необережно спитав його товариша по забою Степана Івановича Шваблікова: «І скільки ж Петрович видавав на гора?» На це я почув відповідь: «У-у-у-у!» Працював Петрович на вісімнадцятій шахті, на тій самій, що називали її «Американка». Крім того у нього було «хазяйство»: вирощував він помідори, тримав свиней і кролів породи «Совітський мардер» та «Фландр». Вирощував ще картоплю, але після одного випадку вирішив з картоплею «зав’язати». І просто купляв мішок чи два, якщо була потреба, чи міняв самогон на картоплю. Оказія після якої він перестав бути картоплярем була така. Якось, коли картоплю збирати було ще рано, хтось повадився ночами в нього картоплю з городу красти. Петрович був злий не на жарт. Взяв він до рук сокиру і сказав: «Зарубаю!» І пішов вночі на город злодія пантрувати, засів з сокирою в кущах. Серед глупої горобиної ночі під’їхала до городу машина, з якої вийшли три здоровенних мордовороти з лопатами в руках і почали його картоплю копати. Петрович зрозумів, що його там же на цьому городі і зариють і тихенько свою сокиру в землю запорпав. Мужики, копаючи картоплю і складаючи її до мішків, Петровича в кущах виявили: «Мужик! Ти що, за картоплею? Вилазь, не бійся, тут на всіх вистачить!» Петрович з кущів виліз і став руками свою ж картоплю викопувати, намагаючись врятувати хоч частину врожаю, і по причині відсутності під рукою мішка складав її на піджак, який розстелив на землі. Три мордовороти посміялися з нього: «Ти чого, мужик? За картоплею без лопати прийшов? Слухай, допоможи!» І попросили помочі закинути мішки з картоплею в машину. Цей момент Петрович згадував з особливою скорботою: «Сам же і допоміг свою ж картоплю їм до машини покласти! Сам же!» Це була найсумніша подія його хаотичного життя. 

Батька він втратив маючи неповних шістнадцять років. Про смерть його батька говорили різне, справа була темною і глухою. Батька свого він соромився – він хоч був і людиною поважною, працював у конторі на шахті, був грамотним, але страждав ганебною вадою: палав любовною жагою до людей своєї ж статі, навіть до хлопчиків найніжнішого віку. Від переслідування односельців та «кічі» його рятувало тільки те, що він був близьким другом місцевого прокурора і секретаря райкому партії, що малу таку саму пристрасть. Мати його була жінкою розпущеною і навіть мало не потрапила на заслання по юлієвому закону на острів Пандатерія, але померла отруївшись огірками. А тому, соромившись прізвища свого, Костянтин Петрович, досягнувши віку шістнадцяти літ під народження, отримуючи паспорт, в анкеті прізвища свого не написав. «А прізвище то, прізвище то яке в тебе буде, сиротинко?» «А ось не скажу і все тут!» «І звідки ти такий взявся?» «З Хацапетрівки!» У паспорті так і написали – Костантин Петрович Хацапетрів. У Хацапетрівці він дійсно народився, але майже все своє життя прожив в шахтарському селищі під Сніжним. 

У молодості він писав вірші, зберігся навіть один його двовірш:

       «Селищем дивним ночами блукав
        Кульгавий шульга камчадал…»

Злі язики плескали, що під «камчадалом» Костантин Петрович мав на увазі товариша Леніна, а під «селищем дивним» Симбірськ чи Шушенське. Але це неправда. Сам Петрович це всіляко заперечував. У школі крім віршів та літератури Костя (тоді ще Костя) захоплювався квантовою парапсихологією і навіть зробив доповідь на засіданні шкільного гуртка альтернативної історії на тему: «Теорії квантової парапсихології і методи їх застосування в умовах розвинутого соціалізму». Ця доповідь навіть була нагороджена грамотою райкому комсомолу. 

Після виходу на пенсію Петрович всю свою кипучу енергію приділив «хазяйству», в якому в ті роки він бачив певний сенс життя, хоча часто любив повторювати: «Немає в житті сенсу!» Він так і не одружився, і причиною цього було його ставлення до медсестри шахти – Людмили Борисівни Рюміної, в ті роки теж неодруженої. Якось перед зміною в бригаду зайшла ця медсестра і сказала, що всім потрібно пройти медогляд. Петрович взяв та й ляпнув не подумавши: «Сестричко! А в мене сифіліс!» На це медсестра, суворо подивившись на нього, підійшла і командирським голосом наказала: «Давай! Показуй!» Петрович дуже збентежився – а він був людиною дуже сором’язливою – і сказав: «Я пожартував…» Але після цього випадку він тої медсестри уникав, хоча селищем ходили вперті чутки, що вони з медсестрою взаємно небайдужі. Чутки ці дійшли і до Людмили Борисівни, почувши які, вона обурилась, хоча все одно була улещена. І якось влітку, Петрович купався на ставку тридцять другої шахти, у який крім всього іншого скидали шахтну воду, але все одно, ставок цей був улюбленим місцем відпочинку жителів навколишніх шахтарських селищ. Людмила Борисівна потягла штани Петровича і сховала їх в кущах, таким чином пожартувавши. Петрович же, своїх штанів не виявивши, подумав, що їх вкрали і навіть не думав їх шукати. Гумору, як то кажуть в Одесі, він не зрозумів. А оскільки ходити по території копальні в трусах було йому непристойно і соромно, він так до ночі серед корчів і просидів і тільки коли сутеніло, пішов через ліс в такому от напівоголеному вигляді до дому до хати свого друга водія Овчіннікова.  Про витівку він потім все дізнався – чутки, знаєте, плітки, патякав хтось. Але з того часу Петрович жіночу стать дуже не злюбив за підступність.