Читати книгу - ""Каселона". Природний добір, Олена Гриб"

– Ви хто? Атрік?

Він кивнув:

– Завжди вважав, що моє ім’я запам’ятовується просто.

– А моє?

– Матісанеірелінда Кранкоєра Синотанда Мерінельта Лью? Це у вас написано в ідентифікаційній картці. Запам’ятати, в принципі, теж можна.

Матіса була вражена. Її повне ім’я правильно і без запинки могла вимовити лише бабуся, та й то тому, що склала його саме вона з кличок своїх шістнадцяти кішок.

– Хочете сказати, і в контракті я так підписалася? – Підозри щодо викрадення почали повертатися.

– Гадки не маю. Контракт ви заповнили еліанською, але держреєстратор прийняв його нормально, а розбиратися з перекладом було ніколи, інспектор чекав. То як вас називати?

– Матіса. – Світ повернувся до норми. – Матіса Лью.

– А чому не Лінда?

– Тому що лайс!

Це дурне питання дратувало з початкової школи. Не всім судилося бути Ліндою, Ірен, Мері, Неллі, Рані чи Санні. Дівчинка Мотя також має право на існування!

– Ви любите лайсів? – Атрік незрозуміло чому усміхнувся. – Я, мабуть, теж.

Назву онікського хижака Матіса використовувала замість лайки і найменше очікувала почути у контексті «любити». Але це могло зачекати. Уваги вимагали інші питання. Головне з них: що було вдень?